Філософія життя основні ідеї та представники


головна сторінка Реферати Курсові роботи текст файли додати матеріалПродать работу

пошук рефератів

Контрольна робота на тему Філософія життя основні ідеї та представники

завантажити
Знайти інші подібні реферати.
подібні якісні роботи

Розмір: 33.63 кб.
Мова: український
Розмістив (ла): Женюлька
12.01.2011
 1 2 3    

Якщо воля як “річ-у-собі” й основа будь-якого явища є свобідною, то все, що стосується цього явища, зокрема й емпірична людина, підкоряється необхідності. Людина може обирати рішення, і ця можливість робить її ареною боротьби мотивів. Кожен індивід пізнає себе всією волею до життя. Усі інші індивіди існують у його уявленні як щось залежне від нього, що є джерелом безмежного егоїзму людини. Держава не знищує егоїзм, оскільки вона — лише система збалансованих одиничних воль. Переборення егоїстичних імпульсів відбувається, на думку філософа, у сфері мистецтва і моралі. Будучи результатом творчості генія, мистецтво ґрунтується на здатності до “незаінтересованого споглядання”, в якому споживач мистецтва постає “чистим безвільним” суб'єктом, а об'єктом — ідея (у платонівському розумінні). Музика як найвищий вид мистецтва має на меті не відтворення ідей, а безпосереднє відображення волі.

Заслонами А. Шопенгауера, те, що в людині, набагато важливіше від того, що є у неї. Високо цінуючи здоров'я, він, однак, не поділяв гедоністичних поглядів: “Дурень ганяється за насолодами і знаходить розчарування; натомість мудрець лише уникає горя”. Недооцінюючи дружбу, обстоюючи переваги самотності, вважав, що людина уникає, терпить чи любить самотність відповідно до того, яка цінність її “Я”. Користь самотності вбачав і в тому, що саме на самоті кожен бачить у собі те, чим він є насправді. Істинна дружба — примара. Реальна дружба ґрунтується на взаємному благу, спільних інтересах, але як тільки інтереси зіштовхуються — дружба руйнується. Навіть шлюбні узи філософ вважав неприйнятними (“Одружитися — означає наполовину зменшити свої права і вдвічі збільшити свої обов'язки”).

Етична концепція А. Шопенгауера песимістична, через що його називали філософом “світової скорботи”. Він вважав існуючий світ найгіршим із можливих, а полемізуючи з Г.-В.-Ф. Гегелем, проголосив тезу: “Все дійсне нерозумне, все нерозумне дійсне”. Одночасно діяти розумно і морально, на його думку, неможливо. Істинна доля людини завжди є трагічною: “Оптимізм, — стверджував філософ, — видається мені не тільки безглуздим, а й, правду кажучи, безсовісним поглядом, гіркою насмішкою над несказанними стражданнями людства”. Правда, з точки зору молодості життя здається нескінченним майбутнім, однак з точки зору старості воно постає як дуже коротке минуле. Проте життя і смерть є трагічними лише для пересічної, нездатної осягнути їх таємницю людини. Для людини, здатної споглядати сутність світу, тобто волю, а осягнувши її, — відмовитися від неї і завдяки цьому досягнути абсолютної безтурботності, спокою, метою життя є смерть: “Смерть — це кінцевий висновок, resume життя, його підсумок...” Справжній філософ, мудрець, який осягнув таємницю світу, не боятиметься смерті, оскільки і в житті знає, що він ніщо. Саме тому в ньому відсутнє бажання індивідуального буття. А через заперечення волі до життя людина, за А. Шопенгауером, може досягнути вічної доброчесності.

Істотною ознакою життя людини філософ вважав страждання, яке є невідворотним. Те, що називають щастям, завжди фактично зводиться до звільнення людини від страждань. Однак, звільнившись від одних страждань, людина зазнає інших страждань і нудьги. Ілюзорний світ марновірства і релігії не рятує людину від самотності, тому вона завжди полишена на саму себе. Визнання домінуючої ролі страждання в житті людини привело його до висновку, що співчуття (спів-страждання) є найважливішим моральним принципом. Співчуття стосується не тільки людини, але, на чому наголошував А. Шопенгауер, і тварин. Відкриваючи людині невикоріненість страждань, свідомість, на думку А. Шопенгауера, вказує шлях звільнення від світового зла. Зрозумівши, що воля в усіх її проявах одна, людина може дійти до стану цілковитої відсутності бажань. І тоді її воля не утверджуватиме своєї сутності, а заперечуватиме. Йдеться про перехід до аскетизму, мета якого полягає у знищенні не тільки життя тіла, а й волі, виявом якої є тіло. Це спричинює розширення у світовій волі індивідуальної, перехід її у небуття, внаслідок чого весь останній світ (світ-об'єкт) перетворюється на ніщо, оскільки без суб'єкта немає об'єкта. Такі думки також близькі індуїстському вченню про нірвану.

За твердженнями А. Шопенгауера, проповідувати мораль легко, а обґрунтувати важко. Тому він високо цінував етичний смисл своєї філософії, оскільки вона визнає волю сутністю людини. Індивід сам себе творить, а тому вчинки людини є справді її власними вчинками, а отже, можуть бути поставленими їй у провину.

Концепція А. Шопенгауера відчутно вплинула не тільки на філософів, а й на митців, зокрема на німецького композитора Ріхарда Вагнера (1813—1883).

5. Етичні погляди Ф.-В. Ніцше

Поділяючи погляди А. Шопенгауера, Ф.-В. Ніцше, однак, категорично виступив проти сучасної йому європейської моралі (не тільки проти моральності, реальних моральних стосунків, які завжди недосконалі, а й проти моралі як системи норм бажаних моральних стосунків людей), за “переоцінку цінностей”, насамперед моральних. “Необхідно знищити мораль, щоб звільнити життя”, — стверджував філософ. Етиці як науці про мораль, на його думку, не вистачає проблеми самої моралі: “...сама цінність цих цінностей повинна бути колись поставлена під сумнів...”

Образність і фрагментарність праць Ф.-В. Ніцше, насиченість їх парадоксальними висловлюваннями, афоризмами, міфами тощо ускладнюють тлумачення його філософської, зокрема й етичної, концепції. Невипадково одні автори захоплюються його працями, а інші, навпаки, засуджують, називають їх автора ідейним і духовним вождем фашизму.

На думку Ф.-В. Ніцше, сучасна йому Європа перебуває напередодні кризи. Однак щоб збагнути це і переоцінити цінності, філософ повинен бути чесним перед собою, мати “злу” совість, не схилятися перед авторитетами, виявляти героїзм мислі (за героїзм мислі Ніцше захоплювався творчістю А. Шопенгауера). Філософ нічого не повинен брати на віру, йому слід підозріло ставитися до дійсності, зривати маски з освячених ідеалів, не лякатися світу, який при цьому йому відкриється, не боятися бути незрозумілим і відкинутим ображеними обивателями. Насамперед він має відмовитися від морального тлумачення світу, яке панує в традиційній філософії і теології, не довіряти смислу, що лежить на поверхні, а відшукати його соціально-психологічні основи.

Різновиди моралі, за твердженнями Ф.-В. Ніцше, загалом належать або до моралі аристократів (кращих), або до моралі рабів (гірших).

Мораль аристократів — це “мораль переваги”, одвічна, природна, самодостатня. Вона “виростає із торжествуючого самоствердження” людини як неприборкана сила природи. Наприклад, рицарсько-аристократичні судження про цінності мають своєю передумовою могутню “тілесність, квітуче, багате, навіть таке, що б'є через край, здоров'я, включаючи й те, що зумовлює його збереження, — війну, авантюру, полювання, танець, турніри і взагалі все, що містить у собі сильну, вільну, радісну активність”. Люди високородні, будучи цільними, активними, сповненими сили, почуваються щасливими. Вони не відокремлюють діяльність від щастя. Основою аристократичної моралі (і права сильного) є “воля до влади”. Вона — вища будь-яких норм життя і поведінки людей, зокрема нормативних настанов релігії і сучасної моралі. З “волі до влади” Ніцше виводив усі основи моралі. Суб'єктом аристократичної моралі є надлюдина, яку характеризує вроджене благородство, гармонійність, органічне поєднання фізичної досконалості і духовного багатства. Благородна людина навіть ворога вимагає гідного.

У основі "моралі панів", з точки зору Ніцше, повинні лежати наступні принципи:

1) "цінність життя" є єдина безумовна цінність;

2) існує природна нерівність людей, обумовлена відмінністю їх життєвих сил і рівнем "волі до влади";

3) сильна людина вільна від моральних зобов'язань, він не пов'язаний ніякими моральними нормами.

Ф.-В. Ніцше мало переймався проблемами узгодження моралі як особистісного феномену з інтересами суспільства та людства загалом, можливістю набуття мораллю всезагального характеру. Весь пафос його праць спрямований на розвінчання сучасної йому моралі, яку він називав мораллю рабів.

Мораль рабів, на думку мислителя, сформувалася під впливом античної філософії та християнської релігії і втілилась у численних аскетичних церковно-доброчинних, соціалістичних та інших концепціях людської солідарності. В Європі, за його переконаннями, панує мораль рабів, яку вважають єдино можливою мораллю, мораллю загалом. Вона складна, суперечлива, проте їй властиві спільні ознаки:

рабська мораль захищає інтереси стада, суспільства, а не особистості, тому вона є стадною, спрямованою передусім на підтримку слабких, хворих, жебраків, невдах. Така мораль сприяє знеособленню людини;

рабською робить мораль уже сама претензія на безумовність, абсолютність, ототожнення її з недосяжним ідеалом, на тлі якого реальне існування людини виглядає нікчемним. Дотримуючись цієї моралі, людина погоджується бути маленькою, жалюгідною, нікчемною;

норми рабської моралі є зовнішніми стосовно людини як автономної особистості. Така мораль в людині має відчужений характер, вона представлена репресивними функціями розуму стосовно почуттів, інстинктів. А пізнання як раціональна діяльність не сприяє підвищенню “волі до влади”, оскільки перевага інтелекту паралізує її, підмінює реальну активність розмірковуваннями та відповідними розмовами. До того ж рабська мораль видається за самоцінну, адже винагородою за доброчесність проголошується сама доброчесність;

рабська мораль спричиняє роздвоєння людини. Вона представлена в людині її другим “Я”, що постійно виражає невдоволення першим “Я”, навіює їй почуття невдоволення собою, вини і прирікає на постійні сумніви, нерішучість, муки. При цьому тіло, як правило, приноситься в жертву душі;

рабська мораль завжди фальшива, лицемірна. За словами Ф.-В. Ніцше, в людині твар (природне начало) і творець поєднані воєдино. В ній є і матеріал, уламок, глина, безглуздя, хаос, але водночас і творець, скульптор, твердість молота, божественний глядач. Співчуття, яке проповідувала традиційна мораль, на його думку, стосується тварного аспекту буття людини, її необхідно звільнити від співчуття, почуття жалю як від прояву найгіршої розбещеності й слабкості. Одним з основних видів зла, які підносяться християнською релігією, соціалістичними та деякими іншими ідеологами до рівня статусу добра, за переконаннями філософа, є страждання. Добрим він вважав те, що зміцнює “волю до влади”, бажання влади і саму владу людини, а зле, навпаки, є наслідком слабкості людини. Оскільки суверенітет особистості і вимоги традиційної моралі несумісні, то особистість має перебороти моральність, щоб стати автономною, гордою від усвідомлення своєї могутності, свободи, почуття досконалості, здатності обіцяти. Свобідна людина послуговується власним масштабом цінностей, сама визначає і свою гідність, і міру презирства до інших. Вона знає ціну свободи і відповідальності, а тому з такою самою необхідністю поважає рівних собі, сильних і благонадійних, тих, хто має право обіцяти, на чиє слово можна покластися. Свобідна людина, аристократ почуває себе сильною, здатною дотримати слова всупереч будь-яким обставинам. Усвідомлення винятковості волі над власною долею стає інстинктом свобідної суверенної людини. Цей інстинкт Ф.-В. Ніцше називав совістю.

Мораль філософ пов'язував із творчим началом людини. Вона може бути проявом або позитивної творчості, самореалізації індивіда, що є результатом природного спонукання (аристократична мораль), або негативної, що служить демагогічним прикриттям руйнівних емоційно-вольових імпульсів (рабська мораль). Чимало його висловлювань наводять на думку, ніби він ототожнював рабську мораль з мораллю загалом, а переоцінювання цінностей розглядав як звільнення від будь-яких моральних цінностей. Проте немало міркувань Ф.-В. Ніцше засвідчують протилежне. Наприклад, критикуючи мораль, він вдавався до моральних суджень, понять зі сфери етики, писав про мораль майбутнього, хоча й називав цей історичний етап розвитку моралі позаморальним. Перший етап розвитку моралі є доморальним (коли цінність вчинку визначалася цілковито його наслідком), другий — моральним (коли критерієм цінності вчинку вважали характер наміру), третій — позаморальним (йому властиві стосунки, вчинки, зумовлені не намірами, а чимось глибшим, ґрунтовнішим, стосовно чого наміри є зовнішнім виявом). Позаморальні вчинки здійснюють за відсутності ситуації вибору, роздвоєння “Я” людини, без орієнтації на певні норми. Вчинена людиною дія є самостимульованою, глибоко особистісною, виявом смислу її життя. Свідки такої дії розцінюють її як високоморальний вчинок, оскільки вона відповідає найсуворішим нормам моралі. Однак похвала може принизити людину, бо такі дії позаморальні, вищі для неї від моральних, орієнтованих на зовнішні норми. Йдеться про дії, в яких концентровано виявляється смисл особистого життя людини, і водночас такі, наслідки яких відповідають найсуворішим вимогам моралі. Філософ вважав, що позаморальна поведінка є привілеєм тільки аристократів.

    продолжение
 1 2 3    

загрузка...
Удобная ссылка:

Завантажити контрольну роботу безкоштовно
подобрать список литературы


Філософія життя основні ідеї та представники


Постійний url цієї сторінки:
Контрольна робота Філософія життя основні ідеї та представники


Разместите кнопку на своём сайте:
Рефераты
вгору сторінки


© coolreferat.com | написать письмо | правообладателям | читателям
При копировании материалов укажите ссылку.