Творчість Івана Франка


головна сторінка Реферати Курсові роботи текст файли додати матеріалПродать работу

пошук рефератів

Курсова на тему Творчість Івана Франка

завантажити
Знайти інші подібні реферати.
подібні якісні роботи

Розмір: 78.24 кб.
Мова: український
Розмістив (ла): тома
18.04.2010
 1 2 3 4 5 6    
Знесилений боротьбою з цензурними утисками, з невіглаством І байдужістю, а то й ворожим ставленням керівників «Руської бесіди», письменник до створення оригінальних п'єс вже більше не повертається. Однак його інтерес до драматургічного жанру не зникає І в наступні роки. Він редагує і видає у 1899–1902 рр. з власними передмовами ряд творів Шекспіра у перекладах П. Куліша та Ю. Федьковича. У 1914 р. Франко перекладає всю драматургічну спадщину Пушкіна, пише до неї передмову і пояснення.
Навіть у періоди, коли Франко відходив від безпосередньої драматургічної діяльності в усій своїй творчості–у прозі, в поемах та поезіях – він виявляв яскраво відчутний драматургічний хист, своєрідне уміння організувати, побудувати художній твір «драматургічне», здатність гостро відчути і передати драматизм чи комізм певної ситуації, характеру тощо. Його романи, повісті, оповідання, поеми завжди мають в своїй основі чіткий напружений конфлікт; важливішим засобом розкриття характерів та людських взаємин є дія, першорядне місце серед інших художніх засобів посідає діалог та внутрішній монолог персонажа. Франко полюбляє прийоми гострого, контрастного зіставлення світоглядів, часто ставить своїх героїв у надзвичайні обставини, в яких найяскравіше розкривається Їх єство, не нехтуючи при цьому і випадковостями, і винятковими збігами явищ та подій.
Найхарактернішою ознакою драматизму в творчості Франка є його цілковита, ґрунтовна соціальна і психологічна вмотивованість, уміння за окремим характером, за ситуацією побачити і показати «основи суспільності» – соціальні обставини життя, рушійні тенденції доби, правдиво змалювати образи представників усіх верств тогочасної дійсності.
Недаремно ряд його прозових творів та поем – «Мойсей», «Похорон», «Істар», «Іван Вишенський» та інші мають більш чи менш розвинені ознаки драматичних творів – дію, діалоги, монологи. У прозовій та поетичній спадщині Франка є чимало творів, які з успіхом перенесені на сцену («Бо-риславські оповідання», «Перехресні стежки», «Для домашнього вогнища» та ін.).
Драматична творчість Франка, різноманітна за жанровими ознаками, підносить широке коло проблем. В ній можна виділити дві частини–соціально-психологічну драму з сучасного драматургові життя («Украдене щастя», «Учитель», «Рябина» та ін.) і драму романтичну, переважно з історичної тематики («Сон князя Святослава», «Кам'яна душа», «Три князі на один престол», «Послідній крейцер»). Однак непорушної грані між цими частинами не існує. Елементи реалістичні, правдиві, побутові деталі наявні в романтичній драмі Франка, і навпаки, – драматургія соціально-психо-логічна містить подекуди ситуації, побудовані на винятковому збігу обставин, характери надзвичайні (наприклад, фінал «Будки ч. 27», образ Ксенії). Твори і однієї, і другої групи часто мають своїм джерелом народну пісню, легенду. Так, в основу «Украденого щастя» покладена «Пісня про шандаря», «Кам'яної душі» – пісня «Павло Марусяк і попадя», «Сон князя Святослава» має в своїй основі фольклорну легенду про царя, що ходив красти.
Черпаючи теми і сюжети з народної творчості, з навколишньої дійсності, Франко завжди прагне дати у своїх творах глибокі картини суспільного життя. «Найвища ціль літератури, поезії, штуки, так як і науки, є чоловік, правдивий, живий чоловік» – людська одиниця і людська громада», – пише він в одній із своїх статей. Саме а таким розумінням основного завдання творчості, з метою в кожному випадку написати «твір наших часів, у котрих питання особистого життя уступили на друге місце перед питаннями суспільними» і підходить Франко до створення своїх драм.
Гостра соціальна думка, протиставлення паразитизму праці, розкошів панівних класів і народної нужди пронизує вже першу п'єсу Франка про сучасну йому дійсність – «Послідній крейцер».
Кілько раз кусник міді, кружин, мов кров У тілі, то по високих верствах, то знов У найнижчих – у гніздах дармоїдства і розкоші, то в гніздах нужди, горя, – говорить у своєму монолозі Євгеній, який, привласнивши гроші свого опікуна, змарнував їх у гурті нероб і мусить понести кару за свій вчинок. Постановка соціальних проблем, проведена за приписами романтичної драми у палких монологах героя цієї п'єси, в дальших творах драматурга дістає дедалі глибшого і тоншого втілення, розв'язується в складних взаєминах персонажів з багатогранне змальованими характерами, тобто засобами реалістичної драми.
У комедії «Рябина» письменник показує прямих винуватців сільських злиднів, темряви, гноблення; здирщика – війта Рябину, шахрая-писаря. У другому варіанті п'єси спільно з ними виступає шинкар Цінобер. Драматург розповідає про їх знущання з селян, здирство, темні грошові махінації, сваволю. Сільським п'явкам Франко протиставляє селянина-бідняка Казидорогу, що боронить свою гідність і майно від кривди Рябини. Кази-дорогу підгримує старий селянин Бовт, уся сільська громада, навіть дружина війта Матрона. У другій редакції твору Казибродові (так тепер зветься герой твору) допомагає передовий грамотний селянин Олекса Коваль та його однодумці. Немає сумніву, що саме активні дії селян проти кривдників привернули інтерес драматурга до сюжету «Рябини», він тричі розробляє цей задум (спочатку в оповіданні, потім у двох редакціях п `єси).
Безпосередній показ зіткнення селян і представників влади, прямо відповідаючи актуальним питанням того часу, приховував у собі й значну складність для драматурга. Цензура не могла не побачити намірів письменника викрити, за його власним визначенням, «основні недостатки суспільності», показуючи борців і протестантів, активізувати прогресивні сили народу. Розуміючи це, Франко змушений був пом'якшити критику, показати раптове переродження глитая Рябини, його каяття перед громадою, вивести на сцену справедливого комісара від староства (перша редакція) та жандарма (друга редакція). Звісно, усе було порушенням життєвої правди. Але й у такому, «пригладженому» вигляді п'єса не задовольнила цензуру і була дозволена тільки після численних змін і викреслення викривальних виразів. В результаті критичне спрямування комедії притупилось, а це привело до ії художньої недовершеності, зокрема в змалюванні характеру Рябини.
Значно гостріше і життєво достовірніше викривається образ сільського дуки в одноактній драмі Франка «Будка ч. 27». Мотив залицяння старого потворного багатія, лицеміра й ласуна, до вродливої бідної дівчини, традиційний для української драматургії, Франко сповнив виразних життєвих барв, точних соціальних і психологічних мотивацій. Розв'язка твору–зустріч Завади із збезчещеною ним колись і покинутою Ксенею, ЇЇ жахлива помста – своєю драматичною напруженістю підносить п'єсу до трагедійного звучання. Комедія «Учитель» змальовує привабливий образ інтелігента-демократа, учителя Омеляна Ткача, який веде послідовну боротьбу за народну просвіту. Глибокий соціальний зміст містила в собі колізія твору, за якою «дозволена владою» діяльність вчителя ставала на перешкоді темним силам села. Контраст між скромним життям, чистими помислами Омеляна Ткача і нахабними діями війта Микити Сойки та орендаря Вольфа Зільберглянца – разючий, в ньому письменник знайшов джерело справжнього драматизму, основу невигадаyого, переконливого конфлікту, в якому скромний учитель виростав у героїчну постать. Правдивий показ соціальних обставин, типових характерів зумовив успіх п'єси і за життя автора, і на сцені радянського театру.
Одноактна комедія «Майстер Чирняк» відображає занепад дрібного ремісника-шевця в конкуренції з крупною промисловістю. Образи ЇЇ гострі, подекуди майже шаржовані, і взагалі весь твір має памфлетний характер.
В центрі історичних драм «Сон князя Святослава» та «Кам'яна душа» – зіткнення великих пристрастей, могутніх характерів, обставини виняткові.
В основу віршованої драми-казки «Сон князя Святослава» покладена патріотична ідея про неподільність українського народу, про необхідність єднання його сил у боротьбі за прогресивні ідеали. Цими думками твір ніби полемізує з буржуазними націоналістами, австро-угорськими запроданцями, які намагалися внести розбрат у народні маси. Не маючи змоги виступити з своїми ідеями в творі на сучасну тему, Франко вдався до давньої історії, до сюжету, запозиченого з народної легенди. «Мова йшла про те, щоб зробити річ здатну для сцени, а надто таку, при котрій би я не мав обридливих драч з цензурами, які мусив переходити з моїми драмами із сучасного життя» – писав Франко. Слід, однак, зауважити, що, звертаючись до форми драми-легенди, драматург ставив на меті не тільки обійти цензурні перешкоди, висловити свої актуальні думки «езопівською мовою» казки. Франка приваблював задум поетичної драми сам по собі. Поетичну, романтичну стихію він вважав органічною для своєї творчості, і слушно зауважував у листі до Драгоманова, що на романтичних «скоках», яким був для нього, зокрема, «Сон князя Святослава», він просто спочивав душею і що своєю вдачею він «далеко більше романтик, ніж реаліст». Звісно, в цьому твердженні є полемічне перебільшення, але воно дає найвірніший ключ до розуміння драми.
Сюжет про викриття князем Святославом державної змови воєводи Гостомисла Франко розв'язує з яскравими романтичними атрибутами: дія п'єси відбувається протягом однієї тривожної ночі, уві сні до князя приходить Ангел (що є уособленням всього найдорожчого для Святослава – батька, дружини, доньки. Вітчизни) і попереджає про небезпеку, У дикій лісовій хащі князь потрапляє до табору справедливих розбійників. Як чорна примара з'являється князь у замку Гостомисла. Засуджений раніше князем боярин Овлур виявляється його вірним другом І помічником.
Для втілення ідеї про єдність Русі Франко знайшов яскраві художні засоби. Письменник дав українській драматургії романтичну драму – твір своєрідного жанру, збагатив її новими засобами художньої виразності. П'єса відчутно перегукується ідейними й сюжетними мотивами з «Словом о полку Ігоревім», з «Борисом Годуновим» Пушкіна. Варто відзначити також певну співзвучність негативних персонажів твору–Осмомисла й Задави-з образами шекспірівського Макбета і леді Макбет.
Вершиною творчості Франка-драматурга є, безперечно, «Украдене щастя» – один з кращих творів української драми взагалі. В цій п'єсі Франкові вдалося органічно поєднати побут і поезію, точність соціального аналізу і психологічну правду. Сюжет п'єси розгортається вільно, органічно, без найменшої авторської «підказки», кожен вчинок глибоко вмотивований. Характери персонажів немовби виростають із соціальних обставин, з умов тогочасної дійсності.
Народна пісня, що дала драматургові тему його драми, розповідає про подружню зраду, про помсту селянина Николайка жандармові за збезчещення жінки; Николайко без найменших вагань вбиває кривдника. Франко творчо розробляє тему, всебічно вмотивовує події драми.
Ніхто з дійових осіб «Украденого щастя» не винен у тій трагедії, що сталася між ними. Винні обставини життя, за яких брати, в ім'я гонитви за спадщиною, розлучають дівчину з коханим, за яких жінка мусить жити за нелюбом, за яких жандарм може вільно втрутитися в особисте життя кожної людини. Винні злидні, темнота, приниженість, забитість селян у пригнобленій Галичині – саме вони є причиною трагедії. Так на матеріалі, здавалося б, вузькому, камерному розвиває драматург глибоку ідею, говорить не лише про вкрадене у його героїв особисте щастя кохання, а про щастя, украдене гнобителями цілого народу. Саме ця думка, втілена з винятковою художньою майстерністю, зумовила нев`януче життя цього Франкового шедевра. Ця думка визначає народність драми, як і гранично правдиве змалювання характерів персонажів, побуту підгірського села. атмосферу дії.
П'єса «Украдене щастя» новаторська змістом і формою: ряд обставин, що передують конфліктові твору, подано прийомом ретроспекції (юнацьке кохання Михайла та Анни, шлюб її з Миколою, військова служба і повернення в село Гурмана тощо). Стисло, з постійним наростанням аж до кульмінації веде сюжет драматург, завершуючи його швидкою розв'язкою. Все підготовлене і разом з тим, по-життєвому неповторне, своєрідне. Великим досягненням автора є використання підтексту, психологічної паузи.
Франко пильно вивчав зразки наддніпрянської української драматургії, вчився на них. «Під впливом українців написано моє «Украдене щастя» і дальші драми з сучасного життя, – свідчив він. Франко також неодноразово підкреслював благотворний вплив російської літератури на культуру і літературу Галичини, на творчість її кращих письменників і на нього особисто. Драматургічна творчість Франка, і особливо «Украдене щастя», в свою чергу збагатили скарбницю вітчизняної та світової літератури. Зв'язки Франка з театром, що так тривало і важко налагоджувалися в галузі драматургії головним чином через вороже ставлення до письменника з боку керівництва «Руської бесіди» (досить згадати відхилення ним «Рябини», «Сну князя Святослава», неприхильне ставлення до «Украденого щастя» тощо), по-іншому склалися в сфері театральної критики. Не залежачи на цьому полі від примх і смаків реакціонерів з «Руської бесіди», Франко з усією прямотою міг висловлювати на сторінках преси свої думки та переконання, вести послідовну боротьбу за реалістичне народне театральне мистецтво. Він виступає як театральний оглядач газети, друкує свої статті та рецензії про театр і драматургію на сторінках «Друга», «Зорі», «Діла», «Народу», у варшавській газеті тощо. Зв'язаний відсутністю постійного прогресивного друкованого органу, він використовує найменші можливості вміщувати свої виступи як в галицьких виданнях, у «Записках наукового товариства ім. Шевченка», так і в польській періодичній пресі.
Десятки рецензій на вистави трупи «Руської бесіди», польського театру, на п'єси та драматичні переклади, ряд проблемних статей про театральне мистецтво–ось спадщина Франка в цій галузі, з якої постає яскравакартина життя галицької сцени тих часів. Нічого подібного не дав жоден з театральних критиків тієї доби.
Особливо плідна праця Франка в галузі театральної критики та публіцистики припадає на роки найбільшої його політичної активності, наближення письменника до революційного руху пролетаріату та найбіднішого селянства, захоплення ідеями марксизму. Саме в 1885–1895 рр. він перекладає окремі твори Маркса та Енгельса, популяризує положення марксизму. Не дивно, що відгомін марксистських ідей певною мірою відчувається і в його кращих, ґрунтовніших статтях про театральне мистецтво.
Зразком для Франка була творча діяльність Шевченка і Бєлінського, Чернишевського і Добролюбова, вершинами театральних здобутків–твори Пушкіна, Гоголя, Островського, вистави труп Кропивницького, Старицького, Саксаганського та Карпепка-Карого. Виступаючи в єдиному строю з такими своїми сучасниками, як провідні діячі української сцени, як Коцюбинський та Леся Українка, Франко послідовно обстоює реалізм І народність українського театрального мистецтва. Його рецензії на той час були кращими досягненнями критичної думки. В них Франко не тільки вірно оцінює і аналізує окремі явища тогочасного театрального життя – режисуру вистав, акторське виконання, художнє оформлення, костюми тощо. Він підноситься до великих узагальнень, вказуючи місце кожного явища в загальному процесі розвитку українського театрального мистецтва, виявляє глибоке розуміння тенденцій і своєрідності шляхів цього розвитку.
Критика Франка–бойова, цілеспрямована, вона завжди точно націлена проти антинародної театральної політики австро-угорського уряду та угодовської націоналістичної буржуазії. У статтях і рецензіях Франка передові театральні діячі Галичини та Буковини черпали дружні поради щодо своєї творчої праці, програмні настанови для ведення театральної справи, вчилися на них майстерності. Статті великого Каменяра про театральне мистецтво («Наш театр», «Руський театр», «Уваги про галицько-руський театр», «Наша театральна мізерія» тощо) немовби підсумовують його рецензії, випливають з них як найбільш узагальнені теоретичні висновки. Вони закладають основні положення революційно-демократичноі естетики українського народного театру другої половини XIX – початку XX ст. Тим самим теоретичні статті Франка, які грунтувалися на конкретному матеріалі галицького театрального життя і враховували досвід сценічного мистецтва Наддніпрянщини, виростали до рівня загальнонаціонального явища, були близькими для митців сцени всієї України.
Центральним пунктом театральної естетики Франка є вимога до театрального мистецтва відбивати дійсність, реальне життя народу в усіх його суспільних верствах, зображати провідні тенденції дійсності. Пристрасно виступаючи проти спроб окремих драматургів шукати натхнення у сивій давнині, в понадхмарних фантазіях та вигадках, проти засилля в театральному репертуарі розважальної оперетки, Франко наполегливо орієнтує діячів театру на проблеми тогочасної дійсності: «Хлібом насущним театру справді народного, справді спосібного до зросту і розвитку повинні бути свої штуки, де би виводились такі люди. яких ми бачимо, такі інтереси і колізії драматичні, яких ми самі є свідками, які відбиваються на нашій власній шкурі».
    продолжение
 1 2 3 4 5 6    

загрузка...
Удобная ссылка:

Завантажити курсову роботу безкоштовно
подобрать список литературы


Творчість Івана Франка


Постійний url цієї сторінки:
Курсова Творчість Івана Франка


Разместите кнопку на своём сайте:
Рефераты
вгору сторінки


© coolreferat.com | написать письмо | правообладателям | читателям
При копировании материалов укажите ссылку.