Сільськогосподарська культура українців


головна сторінка Реферати Курсові роботи текст файли додати матеріалПродать работу

пошук рефератів

Реферат на тему Сільськогосподарська культура українців

завантажити
Знайти інші подібні реферати.
подібні якісні роботи

Розмір: 27.73 кб.
Мова: український
Розмістив (ла): Darkwia
12.01.2010
1 2    
Міністерство освіти і науки України
Вінницький державний педагогічний університет
ім. М. Коцюбинського
Інститут історії, етнології і права
Кафедра Історії України
Самостійна робота:
Сільськогосподарська культура українців
Виконав
Студент групи 2-В
Вінниця. 2008

План
Вступ
1.  Рільництво. Городництво. Обробіток ґрунту
2.  Тваринництво
3.  Садівництво
4.  Бджільництво
Висновки
Список використаної літератури

Вступ
Українці упродовж століть створював високу сільськогосподарську культуру, яка стала надбанням багатьох народів. Головною галуззю землеробства здавна було рільництво. На території України воно відоме з середини І тис. до н. е. Вже за часів Київської Русі тут вирощували пшеницю, жито, ячмінь, просо, овес, горох, чечевицю, гречку, коноплі, льон, рижій.
Городництво відоме на Україні з найдавніших часів, коли східні слов'яни вирощували буряки, капусту, ріпу, гар бузи, кавуни, часник, цибулю, моркву, мак, горох, сочевицю, огірки тощо. Воно мало переважно присадибний характер. Город ділився на плеса, грядки і капусники. Часто на низьких місцях городу нарізався і підмет. Плесо в городі — це широка довгаста ділянка; грядка — вузька, довга і висока; капусник — найнижче і найвологіше місце в городі. Характерною рисою українського городу було обсадження його ділянок соняшником, а також квітами.
Після землеробства друге місце у сільському господарстві України посідало тваринництво. Ще за часів Київської Русі розводили коней, велику і дрібну рогату худобу, свиней, а також домашню птицю. Впродовж майже цілого середньовіччя основною тягловою силою у селян були воли, їх здебільшого відгодовували не тільки для власних потреб, а й на продаж. Починаючи з другої половини XIX ст. волів почали замінювати кіньми. Особливу увагу селяни приділяли розведенню великої рогатої худоби, яка забезпечувала їх молочними продуктами, відгодівлі овець. Порівняно з великою рогатою худобою та кіньми вівчарство в селянському господарстві відігравало допоміжну роль. У багатьох районах України розводили також кіз, свинарство задовільняло потреби населення в салі та м'ясі.
Сад — одна з найхарактерніших рис українського села в XIX—на початку XX ст. Розміщувався він переважно на присадибній ділянці, переважали місцеві породи фруктових дерев, які відбирались і вирощувались упродовж віків. Найпоширенішими садовими культурами на Київщині, Поділлі, Волині, Чернігівщині та західних землях України, що характеризувались надзвичайним багатством місцевих сортів і назв.
Бджільництво відігравало важливу роль у господарстві східних слов'ян, адже мед не тільки споживали, а й виготовляли з нього чудовий напій. Про поширення бджільництва серед селянства свідчить факт, що майже все середньовіччя існувала медова данина з населення. Бджільництво було культивоване (на пасіках) і некультивоване (бортництво).

1.     Рільництво. Городництво. Обробіток ґрунту
Найдавніша і найпоширеніша культура — яра та озима пшениця. Вона була головною культурою у південних районах та в Закарпатській низовині, а також займала значні площі в лісостеповій частині України. Сіяли її завжди на кращих грунтах. Друге місце посідало жито, основна зернова культура Полісся та Карпат, а також Київщини й Волині. Його сіяли переважно як озиму культуру на гірших або дуже виснажених грунтах, оскільки це невибаглива культура, що збагачує землю, підвищує її родючість.
На Півдні здебільшого займалися вирощуванням ячменю, ранньої й невибагливої ярової культури, про яку в народі говорили: «Кидай мене в грязь, то будеш як князь». Україна мала близько 20 гатунківпроса — сухостійкого злака. Його сіяли першим на піднятій цілині та перелозі, а потім заволочували бороною з напором, тобто з прив'язаними до неї колодками, які розбивали нероз-пушені грудки і затирали в землю.
В Україні, зокрема на Чернігівщині та Волині, подекуди вирощували гречку, пізню ярову культуру. Наприкінці травня її сіяли на цвіт для бджіл, а в червні — на зерно. Вважалось, що вона також збагачує грунт, тому нею засівали, як правило, виснажені лани. Ще з скіфського часу вирощували коноплі та льон, з їх насіння били олію, а з волокна виготовляли тканини для одягу. Для конопель вибирали ділянку в низьких місцях городу чи поля — підмет (грядку), завжди добре угноювали і двічі (восени й весною) глибоко зорювали, густо засівали і заволочували коноплі бороною. Для льону восени неглибоко розорювали ділянку твердого перелогу. Під льон грунт не угноювався, лише старанно скородився бороною перед посівом і заволочувався після нього. Коноплі здебільшого сіяли на Чернігівщині, Полтавщині, льон — у районах Полісся та західних областях, хоча обидві культури в невеликій кількості вирощували на всій Україні.
Для вироблення олії сіяли рижій вузькими смугами вздовж доріг і разом з яровими хлібами. Соняшник на Україні з'явився наприкінці XVIII ст. як декоративна рослина і тільки в XIX ст. його почали використовувати для виробництва олії. Соняшник здебільшого сіяли на Донбасі, Харківщині, півдні України, менше — на Волині, Чернігівщині та Київщині. Наприкінці XVII ст. на території України з'явилась кукурудза, завезена з Америки. До середини XIX ст. її вирощували як городну культуру, а в другій половині XIX ст. все більше землі виділяється для її посіву на півдні України, Поділлі, Полтавщині та на Закарпатті.
В середині XVI ст. з Південної Америки в Європу завезли картоплю, а 1764 р. вона з'явилася на Україні. У XIX ст. її почали вирощувати на польових ділянках під плуг, букер і заступ. Саме тоді широко розповсюдився посів цукрових буряків. Основна маса посівів належала землевласникам, але часто селяни, котрі жили поблизу цукрових заводів, перетворювали свої землі на бурякові плантації.
У незначній кількості українці сіяли овес (найбільше в Карпатах), горох, сочевицю, боби і т. д.
Городництво відоме на Україні з найдавніших часів, коли східні слов'яни вирощували буряки, капусту, ріпу, гар бузи, кавуни, часник, цибулю, моркву, мак, горох, сочевицю, огірки тощо. Воно мало переважно присадибний характер. Город ділився на плеса, грядки і капусники. Часто на низьких місцях городу нарізався і підмет. Плесо в городі — це широка довгаста ділянка; грядка — вузька, довга і висока; капусник — найнижче і найвологіше місце в городі. Характерною рисою українського городу було обсадження його ділянок соняшником, а також квітами.
Картоплю садили рядами, викопуючи в розпушеній землі заступом ямки з таким розрахунком, щоб кущ від куща ріс на відстані близько аршина. Копали восени заступом.
Буряки на городах сіяли та садили. Перевагу надавали садінню. Сіяв буряки чоловік, а садила жінка, викопуючи ямки заступом, сапою (інколи садили і розсадою).
Капусту українці завжди садили розсадою. У найзатишнішому місці, часто під хатою, огороджувався ліскою з лози або очеретом невеликий розсадник. Знизу накладався гній, а зверху — земля. Ранньою весною, часто коли ще не зійшов сніг, у розсадники сіяли насіння капусти. Сходи на ніч прикривали соломою або очеретом. Коли рослина випускала чотири листочки, господиня висаджувала її під заступ рядами в грядці. Поки капуста не прийметься, ЇЇ підливали.
Цибулю і часник селяни вирощували на низьких затишних і добре угноєних ділянках. Подекуди садили також квасолю.
Під огірки відводились завжди добре угноєні грядки, які переважно обсаджували гарбузами — встромляли по чотири—п'ять насінин зубками вгору. На півдні України та на Полтавщині було розвинуте баштанництво; у невеликій кількості сіяли мак, кріп, моркву, редьку, петрушку. Мак сіяли ранньою весною, іноді, коли ще не зійшов сніг.
Найдавнішою системою обробітку грунту, відомою на території України з часів трипільської культури, було мотичне землеробство, що характеризувалось обробітком вручну великих постійних ділянок городнього типу.
Приблизно в середині І тис. до н. е. у чорноземних степових і лісостепових районах на основі застосування орних знарядь праці і тяглової сили тварин виникла перелогова система, з якою починається і польове землеробство — рільництво. У лісових районах наприкінці І тис. до н. е. з появою залізної сокири та мотики, а також суховатки, сохи і борони, мотична система почала переходити в підсічно-вогневу.
У І тис. до н. е. з поліпшенням якості обробітку грунту перелогова система переходить в парову двопільну систему. З появою ж на Київській Русі плуга виникає трипілля, що, крім карпатського регіону, стає пасивною системою українського землеробства, а згодом перетворюється у фактор, який гальмує розвиток сільського господарства.
Зміст трипілля заключався ось у чому. Вся земля ділилася на три рівні частини: одна відводилась під пар, не засівалась (толока), на другій сіяли озимину (царина) і на третій — ярину (ярина). Наступного року толока розорювалась, на ній вирощували озиме жито або пшеницю, тобто вона ставала цариною. Торішню царину після жнив орали на зяб і весною засівали яровими культурами — царина ставала яриного, торішня ж ярина ставала толокою.
В Карпатах упродовж середньовіччя існувала двопільна система обробітку землі. Всі поля ділили на дві половини: одну залишали під пасовища, іншу засівали різними культурами (за вирішенням громади).
Малоземелля селян часто примушувало їх відходити від правильного трипілля, впродовж кількох років засівати поля, не залишаючи пару, і тільки коли земля виснажилась, давали частині поля «перебур'янити».
На півдні України широко застосовувалась і перелогова система. Третина поля зоставалась з приблизно такою сівозміною: перший рік — пшениця, другий — ячмінь, третій — пшениця, четвертий — озима пшениця або овес чи жито. Після цього виснажену ділянку залишали на два і більше років на переліг. У такій послідовності засівали й інші ділянки.
Подекуди на Поліссі та в Карпатах майже до кінця XIX ст. існували залишки підсічно-вогневої системи обробітку грунту. Так, у Карпатах селяни після польових робіт восени вирубували на корчі дрібний ліс, а навесні його спалювали; потім на цій ділянці (пасіці) засівали жито і розпушували її мотикою. Зібравши жито, викорчовували пні, угноювали й орали. Селянські земельні наділи майже ніколи не були зосереджені в одному масиві, вони розділялись на кілька ланів, в кожному з яких нарізались ділянки окремим господарствам. Селяни дуже добре знали особливості кожного клаптика своєї землі, особливості орних знарядь та свої можливості. Обробіток грунту на Україні був переважно чоловічою справою. Лише городом цілком і повністю займалися жінки.
Орали селяни поперемінне двома способами: у розгін  в склад. Перший спосіб полягав у тому, що починали орати з межі своєї ділянки, прокладали борозну вздовж межі і другу борозну — вздовж протилежної межі, потім — третю коло першої. Так, обійшовши гони, добиралися до середини. Таким чином на середині поля утворювалася розплуга (розгін). Наступного разу орати починали з середини ділянки і поступово доходили до обміжків (вузька смуга між нивами), або до меж.
Щоб розпустити скибу, після оранки ріллю впоперек «ралили» ралом, скородили «драпаком» або бороною. Коли було багато робочої худоби, боронування могло проводитися одночасно з оранкою. Після оранки та розпушення ріллі відразу ж приступали до сівби. На Україні побутувало два типи ручної сівби: в один сів і в два сіви. При першому типі сіяч крок за кроком ступав і сіяв зерно перед собою; при другому — він, крокуючи невеликими зигзагами, кидав зерно то трохи ліворуч, то трохи праворуч, тим самим вдвічі збільшуючи ширину засіяної смуги.
На більшості території України засіяні ниви обов'язково заволочували боронами, інколи прив'язували до борон дерев'яні колодки, які розбивали нерозпушені грудки і землю, або сіяли прямо по стерні, заволочуючи посів бороною чи загортаючи ралом.
Селяни значну увагу приділяли догляду за посівами. На пшеницях, ячмені, вівсі, горосі і т. д. такі бур'яни, як суріпок, горошок, кукіль, виривали руками, а верхівки полину й осоту, що піднімались вище за посіви, скошували косою. Руками проривали на сходах проса гірчак, молочай, сосонку тощо. Для захисту проса і конопель від птахів ставили опудала. Крім цього, щоб дикі голуби і горобці не висмикували із землі конопляних сходів, їх огороджували кілками, а між ними натягували довгі нитки, ставили солом'яні опудала.
Заорювання, як і засів, на Україні відбувалися завжди урочисто, з цікавими звичаями та обрядами, які повинні були забезпечити добрий урожай. Початок і кінець оранки й сівби супроводився багатим частуванням усієї сім'ї, щоб урожай був багатий.
Початок жнив — зажинщина, зажинки — відзначався своєрідною святковістю. Майже в кожному господарстві готувався святковий обід, і вся сім'я виходила в поле обідати.
У жнива працювали всі. Спершу починали косити озимину, а якщо одночасно поспівав ячмінь, то його косили вранці, поки є роса, щоб не випадало зерно з колосків. Потім косили овес, яру пшеницю, просо і приблизно з ЗО серпня (за старим стилем) гречку. Косили під стінку (обкос поля), під п'ятку (низька стерня) тощо. Цю роботу виконували тільки чоловіки, а жали майже завжди жінки.
Перші зрізані стебла збіжжя зберігали в кожній хаті, щоб жилось щасливо. Скошене чи зжате збіжжя на всій Україні, за винятком півдня, зв'язували у снопи «перевеслом», тобто скрученим жмутом стебел того ж збіжжя. В'язали снопи і гребли жінки. Снопи спочатку клали в п'ятки (п'ять снопів), а надвечір — у хрестики або полукіпки (тридцять снопів). На Поліссі та в гірських районах Карпат, де часто випадали дощі, для просушування снопи підвішувались на піраміду, складену з трьох двометрових сучкуватих жердин. На півдні України скошене збіжжя в снопи не в'язали, а згортали у валки, які потім складали в копи. Після закінчення жнив зернові привозили на тік або в клуні. Поблизу току збіжжя складали у стіжки та скирти. Перед молотьбою снопи іноді просушували (тільки в північних районах Чернігівщини та Волині) в осетях, влаштованих у клунях.
Молотили збіжжя різними способами. Починаючи з кінця XVIII ст. у поміщицьких господарствах обмолочували спеціальними машинами — молотарками (ручними, кінними і паровими). Поступово молотарки проникали в селянське господарство, передусім до заможних селян, де застосовувалась переважно кінна молотарка. Найдавнішим способом обмолоту хліба був обмолот за допомогою ціпа.
Молотьба ціпом проводилась по-різному, залежно від місцевих особливостей, а також від культур, які обмолочувалися. Взагалі на тік клали два—три розв'язаних снопи, з яких вибивали зерно. Залежно від кількості молотників молотили в один ціп, у два ціпи, в три ціпи, в чотири ціпи.
На півдні України обмолот проводився за допомогою котка — кам'яного циліндра з поздовжніми ожолобками. На добре накочений тік рівномірним шаром накидали необмолочене збіжжя. У коток запрягали коней або волів. На переднього коня сідав погонич-підліток. Починали молотити з зовнішнього краю до центру.
У деяких районах зустрічався й архаїчний спосіб молотьби топтанням.
Обмолочене зерно провівали за допомогою фабричних віялок, млинків, виготовлених селянськими майстрами, або за допомогою лопати та сита, а солому складали в скирту або . стодолу. Провіяне зерно зберігалося в засіках чи коморах, що на Правобережжі називались шпихлірами. На півдні України зерно засипали в солом'яники — спеціальні посудини, сплетені з соломи або лози, в кадовби — великі дерев'яні посудини, що зберігали в коморі. У деяких місцевостях (на Чернігівщині, наприклад, та Полтавщині) до кінця минулого століття зерно зберігали в ямах, обмазаних глиною та оббитих березовою корою. Спосіб зберігання (схову) зерна в ямах застосовували селяни під час насильної колективізації та німецької окупації.
Обробка льону й конопель вимагала кропіткої праці. Коноплі і льон виривали восени, коли дозріло насіння, в'язали. Після висихання їх молотили ціпом або жінки вибивали насіння ручним способом, за допомогою праника. Обмолочене насіння провівали, висушували й зберігали у коморах.
Коли насіння було відділене, стебла коноплі та льону вимочували у ставках, ямах, річках, після чого висушували й били. У центральних і південних районах України льон і коноплі вимочували в ямах — мочилах. У Чернігівському, Київському, Волинському Поліссі, на Прикарпатті та в Карпатах льон для вимочування стелили тонким пластом на лузі (це так звана росяна мочка). Коноплі сушили на сонці, а в лісових і гірських районах — біля вогнища у спеціальній сушарні. Після сушіння льон та коноплі тіпали, тобто відділяли кострицю від волокна за допомогою дерев'яних м'ялок. Вико-ристосували два види м'ялок: бительна і терлиця. Процес відділення костриці від волокна проходив у такій послідовності: жменю конопель або льону ділили на «ручайки», які ламали, тріпали об стовпи, дошку, м'яли на битальні, після цього терли на терлиці.
    продолжение
1 2    

Добавить реферат в свой блог или сайт
загрузка...
Удобная ссылка:

Завантажити реферат безкоштовно
подобрать список литературы


Сільськогосподарська культура українців


Постійний url цієї сторінки:
Реферат Сільськогосподарська культура українців


Разместите кнопку на своём сайте:
Рефераты
вгору сторінки


© coolreferat.com | написать письмо | правообладателям | читателям
При копировании материалов укажите ссылку.