Середньовіччя, як історична і культурна доба


головна сторінка Реферати Курсові роботи текст файли додати матеріалПродать работу

пошук рефератів

Реферат на тему Середньовіччя, як історична і культурна доба

завантажити
Знайти інші подібні реферати.
подібні якісні роботи

Розмір: 26.62 кб.
Мова: український
Розмістив (ла): Олег Бабаев
15.03.2011
 1 2


Однак «королевою» літературного процесу середньовіччя була все-таки поезія. І не в останню чергу тому, що пергамент, на якому записувалися тексти, коштував тоді надзвичайно дорого, віршований же текст потребував менше пергаменту для запису, ніж прозовий, та й запам'ятати й відтворити усно його було легше. Отже, витоки середньовічної літератури багато в чому завдячують віршам, поезії. Так, вишуканість і тонкий ліризм віршів двох друзів, великих китайських поетів Лі Бо і Ду Фу могли б стати окрасою будь-якої літератури світу. Саме вони найяскравіше втілили знамените правило китайської поетики — «сенс не вичерпується написаним». Алегоричністю та стислістю висловів позначена також поезія персо-таджиків Рудакі, Омара Хайяма й Гафіза.

А молоді європейські народи, не маючи (як її мали китайці або персо-таджики) власної літературної традиції, спочатку задовольнялися фольклором. Правда, постає закономірне питання: а куди ж подівся багатющий доробок античної літератури? Адже там були й епос Гомера й Вергілія, і лірика Архілоха, Тіртея, Сапфо, Анакреон-та, Горація, Овідія, і драма Есхіла, Софокла і багатьох-багатьох інших. Але в тім-то й біда, що варвари (вандали) фактично перервали «нитку часів», знищивши культуру ненависної їм Римської імперії. А чого не встигли винищити вони, те методично завершила християнська церква, уважаючи твори античних авторів богопро-тивними. У добу Середньовіччя можна було почути приблизно такі думки батьків церкви: «Чого путнього може навчити добропорядну християнську родину такий безбожник, як Гомер?» Так, шедеври античної скульптури вважалися поганськими ідолами
й безжально розбивалися. А якщо десь і збереглися твори античних письменників, то це були або жалюгідні уривки, уживані для грама-тичних вправ з латини, або заховані за сімома замками в монастирях і замках античні тексти. А ось у Київській Русі, яка черпала культуру не з латиномовного Риму, а з грекомовного Константинополя, антична літературна традиція не переривалась аж до монголо-татарської навали. Однак те, що вціліло від монголів, згодом здебільшого потрапило до інших держав. Так, безцінні ікони Київської Русі нині прикрашають фонди Ермітажу в Санкт-Петербурзі та Третьяковської галереї в Москві.


Згодом у Західній Європі з'явилась авторська література, передусім поезія. Цікаво, що тоді поети почали виокремлюватися з анонімного середовища майже одночасно в різних народів світу: східних і західних, південних і північних. Ставлення до них скрізь було схожим: поетів водночас і поважали, і побоювалися. Адже якщо поезія спочатку була частиною ворожбитського обряду, то поетичне слово пов'язували з чаклунською силою. Скажімо, у кельтів у великій пошані були барди, а в суворих норманів-вікінгів (сучасна Скандинавія) — скальди. Для останніх навіть робили почесні лави, застелені дорогими тканинами або шкурами, які ставили безпосередньо біля конунга (звідси згодом — князь). Навіть дружинники, від яких часто залежало життя конунга, сиділи під час бенкету від нього далі, аніж скальди. Адже вікінги, яких тоді жахалася вся Європа, щиро вірили, що скальди володіють зброєю, набагато страшнішою за їхні смертоносні сокири й мечі. Вважалося, що коли скальд вдало складе свою «погану пісню», то ворожий конунг або загине, або його плем'я зникне безвісти. І навпаки: якщо скальд вдало складе своєму конунгу «похвальну пісню», то тому таланитиме, він перемагатиме в нескінченних війнах і матиме багато золота (воно цікавило норманів понад усе), а його плем'я процвітатиме. Саме тому скальдів і намагались усіляко задобрити: конунги запрошували їх сидіти поруч із собою, привселюдно підкреслювали їхню значущість. Скальди були добрими вояками. Та й у воєнних справах іноді їх виручала поезія. Так, відомий скальд Егіль Скал-лагримссон (бл. 910 — бл. 990 pp.) убив сина жорстокого конунга з вельми промовистим ім'ям — Ерік Кривава Сокира. Невдовзі Егіля схопили Ерікові вояки, яким той пообіцяв за це великі гроші. Уявіть собі «теплу» зустріч розлюченого конунга й полоненого скальда. Ерік Кривава Сокира не вбив скальда одразу тільки через те, щоб за ніч придумати для нього якомога страшнішу страту. Адже йшлося не тільки про помсту за загиблого сина. Була й інша мета: пекельні тортури й повільна смерть Скаллагримссона мали стати ще й своєрідним «виховним» актом. Дивіться, мовляв, як помре будь-хто, ставши на шляху в конунга Еріка. Тож Скаллагримссон перед неминучою розправою мав лише одну-єдину ніч. І він використав її для... поетичної творчості. На ранок «похвальна пісня» конунгові Еріку була готова. Коли Егіля під злостивими поглядами норманів, які зібралися насолодитися видовищем страшної смерті свого запеклого ворога, вивели до місця страти, той узяв останнє слово й виконав нову пісню. І сталося диво. У це майже неможливо повірити, але жорстокий конунг наказав... відпустити Егіля на свободу. Однак головне те, що його суворі й естетично нерозвинені воїни одностайно схвалили таке рішення. Ця пісня Скаллагримссона ввійшла до світової літератури під назвою «Викуп за голову». Чи не нагадує це ті випадки, про які йшлося вище, коли войовничі спартанці дарували свободу полоненим, які могли повідомити їм нові рядки трагедії, написаної в Афінах?

Напрочуд схожим було ставлення до поетів і поезії в суворих воїнів-бедуїнів — арабів, які жили на протилежному кінці світу в абсолютно несхожому кліматі — аравійській пустелі. Що з того, що загроза бути поглинутим розбурханими холодними хвилями, яку постійно відчували відважні мореплавці-вікінги, була невідома кочовим племенам арабів-бедуїнів? У них були інші, але так само смертельні небезпеки. Загинути в морі південних аравійських пісків аж ніяк не краще, ніж у глибинах північних морів. Це віддзеркалилося в їхній поезії. Неможливо без хвилювання читати, як бедуїн скаржиться то на полудневу спеку, коли повітря пронизує тіло, мов розжарені голки, то на нічний холод, коли воїн, аби дожити до ранку, змушений зігріватися, спалюючи власний лук і стріли, без яких майже напевне загине вдень у бою. Промовистий збіг: слово «шаїр» {поет) арабською первісно означало «чаклун». І арабський шаїр відігравав у своєму племені ту саму роль, що й згадані вже барди в кельтів або скальди в норманів. Вважалося, що він міг накликати на ворогів моровицю, позбавити їхніх верблюдиць молока, а без верблюдів бедуїни безпомічні іі фактично приречені на смерть; міг наїли, визначити, де є підземні води, щоб у правильному місці викопати криницю тощо. Які несхожі народи іі умови їхнього життя, але яка схожа роль поетів у добу Середньовіччя! І чи не тому ці народи так відчутно вплинули на перебіг усесвітньої історії, що вони, з одного боку, звикли долати труднощі суворого клімату, з іншого ж — не зачерствіли душею, не втратили відчуття Прекрасного?

Ще одна неповторна сторінка світової книги середньовічної поезії — творчість персько-таджицьких поетів. Довершені, сповнені глибокого філософського змісту вірші вже згаданих Рудакі, Омара Хайяма, Гафіза та ін. заслуговують найвищої оцінки. їм притаманні увага до внутрішнього світу людини, найтонших відтінків її почуттів, оспівування жінки, кохання, а також алегорична багатозначність образів. Такої вишуканої простоти стилю, що межує з афористичністю, у світовій літературі треба ще пошукати. Водночас поезія пер-со-таджиків глибоко філософічна. Переказують, що еллінський філософ Діоген ходив удень із запаленим світильником. Коли його запитували, що він робить, той відповідав: «Шукаю людину». Хіба не нагадують цю знамениту фразу Діогена вишукані рубаї Омара Хайяма: «Шукай людину скрізь: па бідному постої, у закутку нужди, і в пишному покої. Одна душа жива за сто Ка'аб дорожча! Чому ж ідеш до них? Шукай душі живої!» Або хіба не нагадують біблійний текст (Нагірна проповідь) такі рядки бейту Гафіза: «Що доброго сказав той гість хазяїнові дому /Якщо собі не хочеш зла, то не роби нікому!»

Колись Р. Кіплінг написав: «Захід є Захід, а Схід є Схід, і їм не зійтися вдвох...» Однак уже в ті далекі часи молодий Захід, хоч і вельми своєрідно, але «спілкувався» зі старим Сходом. А було це ось як. Окрему групу населення Західної Європи становили жителі замків-фортець — можновладці-феодали (барони, герцоги, графи, князі), володарі земельних ділянок — феодів. Та самі замки від нападу не рятують, потрібні були люди, які б їх захищали. Такі вояки-охоронці називалися рицарями. Щоб носити важку броню і бути боєздатними, їм доводилося з дитинства й до старості постійно тренуватися: бігати, стрибати, штовхати камені, метати списи, битися сам на сам або ватага на ватагу на рицарських турнірах. Спочатку для того, щоб вважатися рицарем, цього було досить. Власне, рицарі в ранньому Середньовіччі відрізнялися від простих селян лише тим, що не працювали, а воювали, мали зброю і коней, були фізично сильнішими й харчуватися краще за селян. Та згодом колишні суворі, іноді навіть неотесані й брутальні вояки перетворилися на вишуканих, галантних, увічливих людей. Справжній рицар умів підтримувати світську бесіду, був приємним у спілкуванні, особливо з дамами. Він грав на музичних інструментах не гірше, ніж володів зброєю. Більше того, рицар мав читати вірші (бажано свої) у супроводі цих інструментів. Найші поезії записувалися або запам'ятовувалися — так формувалася иііарська література. Найвищими її досягненнями стали вже згаданий рицарський роман, а також рицарська лірика.
Такому перевтіленню західноєвропейські рицарі завдячували мусульманському Сходу. Науково доведено, що велику роль тут відіграли хрестові походи, під час яких західні вояки переймали багато східних традицій і звичаїв. Навіть елементарна звичка мити руки перед уживанням їжі запозичена з мусульманського обряду обмивання рук перед молитвою. Східний вплив відчутний і в літературній творчості. Особливо вишукано й гарно на Сході вміли оспівувати жінку, її красу, кохання до неї. Саме цю манеру запозичили рицарі, насамперед — провансальські трубадури. Відтоді бере початок звичай поступатися жінці дорогою, подавати їй руку під час сходження чи спуску, дарувати квіти, казати приємні слова (компліменти) тощо. Таке ставлення до жінки переросло згодом у справжній культ — культ Чарівної Дами. Даруючи жінкам квіти, сучасні чоловіки навіть не замислюються, що цей звичай започаткований в добу Середньовіччя. Вірним служителем культу Чарівної Дами з його духовним «коханням віддалік» був, наприклад, Джа-уфре Рюдель. Щоправда, воїн є воїном, і оспівування чарівних дам аж ніяк не вичерпувало розмаїття тем рицарської лірики, не заважало їм поетизувати війну, битви, як це робив, наприклад, Бертран де Борн у своїх войовничих сирвентах.


Спливали часи, змінювався світ. Помалу переважно неосвічене населення Західної Європи починало вчитися. Більше того, настав час, коли освічених людей стало навіть «більше, ніж треба», і не всі вони могли обійняти посаду, відповідну своїй освіті. Ось і мандрували довгими європейськими шляхами школярі (студенти) і випускники середньовічних університетів, яких називали вагантами (латин, мандрівні). Вони створили свою оригінальну поезію, аналогів якій у світовій літературі немає. Оскільки освіта в добу Середньовіччя була під контролем церкви, ваганти мали в основному релігійну освіту. Але водночас вони в переважній більшості не були релігійними фанатиками, а навпаки, часто сміливо пародіювали клерикальні твори, критикували показну «святість» ченців. Високоосвічені люди, ваганти ховалися під маскою тих, хто нібито не бажає витрачати молодість на науку, їхнім творам притаманні анакреонтичні мотиви. Однак, як мовилося, ваганти були вельми освіченими людьми, дуже шанували науку і вчення, недаремно саме в їхньому середовищі виник світовий гімн студентства «Гаудеамус». Своєю творчістю і стилем життя вони наче провіщали зміну часів, прихід нової доби Відродження (Ренесансу), коли людина чимдалі більше виходила з-під влади церкви.

Та найповнішого й найзавершенішого втілення культура та світогляд Середньовіччя набули в поемі Данте «Божественна комедія». Саме цей твір став своєрідним водорозділом між двома епохами історії, культури та літератури: Середньовіччям і Відродженням.

Отже, Середньовіччя — вельми неоднорідна епоха в історії людства, а його література нагадує різнобарвний килим, зшитий із багатьох кольорових шматочків. Він так само строкатий, як і вбрання людей тієї доби, зображених на обкладинці часослова герцога Беррійського.

...Настало третє тисячоліття. Здавалося б, де те середньовіччя і що нам до нього? Але чи не нагадує сучасна глобалізація той самий «величезний казан культур і народів», який кипів на початку середньовіччя? Чи не нагадує середньовічних «темних століть» сучасний прагматичний світ, у якому «культура втекла на університетські кафедри» і з'явилися лави «новітніх варварів і вандалів» (погляньте-но на під'їзди будинків, де ми мешкаємо)? Чи, зрештою, не попереджає нас Умберто Еко про те, що «в наступному тисячолітті Європа перетвориться в багаторасовий, або, якщо хочете, в багатоколірний континент. Подобається це вам чи ні, але так буде. І якщо не подобається, все одно буде так...» А тому постає запитання: хіба не мав рації Умберто Еко, стверджуючи наприкінці XX століття, що «середньовіччя вже почалось». Тож аби краще відповідати на виклики Сучасності, вивчаймо ті відповіді, які дало Минуле, зокрема література доби Середньовіччя.


 1 2

загрузка...
Удобная ссылка:

Завантажити реферат безкоштовно
подобрать список литературы


Середньовіччя, як історична і культурна доба


Постійний url цієї сторінки:
Реферат Середньовіччя, як історична і культурна доба


Разместите кнопку на своём сайте:
Рефераты
вгору сторінки


© coolreferat.com | написать письмо | правообладателям | читателям
При копировании материалов укажите ссылку.