Демократія


головна сторінка Реферати Курсові роботи текст файли додати матеріалПродать работу

пошук рефератів

Реферат на тему Демократія

завантажити
Знайти інші подібні реферати. • Точне співпадання: 3 реферата
подібні якісні роботи

Розмір: 27.95 кб.
Мова: український
Розмістив (ла): Евгений
16.09.2010
1 2    
Зміст
Вступ                                                                                                                3
1. Політичний зміст демократії                                                              4
2. Доктрина ліберальної демократії, її універсальність                       6
3. Чи була пролетарська демократія?                                                   12
4. Новітні концепції демократії                                                              15
Висновок                                                                                                          22
Список використаної літератури                                                                    23

Вступ
У суспільній свідомості демократія ототожнюється з народо­владдям. Ця форма державного устрою з точки зору механізму вияву народного суверенітету виступає як пряма і як представницька демократія. Перша передбачає безпосе­реднє волевиявлення асоціації індивідів — суб'єкта влади — з тих або інших питань життєдіяльності цієї асоціації, наприклад, проведення референдуму. Апаратові влади від­водиться роль організатора волевиявлення і гаранта реалізації загальної волі. Саме на основі волевиявлення народу влада приймає політичні рішення, конкретизуючи й охороняючи громадську волю. Представницька демократія передбачає, що основні рішення приймаються повноважними зборами народ­них представників (парламентами, національними зборами, конгресом), яких обирають суб'єкти влади. При цьому представницькі установи, їхня діяльність контролюється асо­ціаціями.
Поняттю "демократія" два з половиною тисячоліття. В міру розвитку і ускладнення політичного життя, появи різноманітних доктрин, що апелювали до демократії, її розуміння істотно змінювалося. Вже в античному світі це поняття тлумачилося по-різному, що зумовлювалося його природою.
Так, демократія відповідає людській потребі до саморе-алізації. Вона забезпечує свободу творчості, стимулює осо­бисту ініціативу. Демократія сприяє приходу до влади відданих народові людей, альтруїстів, яким в ідеалі тільки і можна довірити владу, проте не гарантує від захоплення влади користолюбцями з низькою мораллю, але сильних і спритних.

1. Політичний зміст демократії
Вузловою для розуміння демократії є проблема співвідно­шення влади більшості і захисту інтересів меншості, наро­довладдя і законів. Не випадково Платон і Арістотель розглядали демократію як "неправильну форму правління", "демос" ототожнювався з "охлосом" — владою натовпу. Вони розрізняли демократію, регульовану законом, і демократію, при якій народ, тобто більшість, перебуває під впливом демагогів, що мають необмежену владу.
І нині серед політологів спостерігається різне бачення змісту демократії. Окремі з них вважають демократію в первісному розумінні неможливою, нераціональною навіть з точки зору народу. Інші вбачають її в елітарному правлінні.
Прикладом нового підходу, цінним внеском у теорію демократії є погляди К. Поппера, який відкидає як цент­ральне для політики питання, хто повинен правити. Оскільки немає впевненості в тому, що будуть обрані гідні правителі, центральним є питання, як звести до мінімуму шкоду, якої можуть завдати негідні правителі, які потрібно створювати інститути та механізми, здатні звести до мінімуму можливі втрати.
К. Поппер критикує інтерпретацію політики, в якій акцент зроблено на суверенітеті, включаючи і суверенітет народу. Виходячи з моральних настанов, він вважає, що взагалі ніхто не може бути сувереном, тобто володіти правом використовувати владу як забажає. І не тільки тому, що будь-яка суверенна воля схильна до помилок, а й тому, що ніякий суверен не може мати повного права робити все, що йому заманеться. К. Поппер відкидає концепції демок­ратії, які приписують особливу мудрість будь-кому або безпомилковість "голосу народному".
Ідеал народовладдя передбачає, шо громадяни повинні мати змогу впливати на політику тоді, коли того забажають; що бюрократи, а також обрані особи повинні розглядатися як слуги народу і вести себе відповідно; що закони і політика уряду повинні відображати цінності, бажання і пріоритети більшості і поважати при цьому права меншості.
Демократію К. Поппер визначає як систему, в якій правителі можуть бути замінені мирним шляхом, а тиранію— як систему, де така заміна без кровопролиття неможлива. Забезпечуючи ненасильницьку реформу соціальних інсти­тутів, демократія дає змогу досягти розумнішого устрою нових інститутів.
Авторитет влади, держави грунтується на принципі, згідно з яким держава забезпечує рівний захист усім громадянам. Саме протекціонізм постає як розв'язання проблеми легі-тимності. Тому громадяни повинні підкорятися законові, брати на себе тягар громадських обов'язків. Дієвість закону не в санкціях, не в охоронній силі держави, а в готовності індивідів підкорятися законові, тобто в їхній моральній волі.
К. Поппер намагається довести, що демократія в звичай­ному розумінні — це утопія, помилковий ідеал. У цьому розумінні він вважає демократію неможливою і небажаною. І звичайно, не можна не погодитися щодо помилковості тверджень, згідно з якими для розв'язання політичних проблем досить передати владу в "гідні руки". Цього зовсім недостатньо ні для забезпечення справедливості, ні для здорової політики. Досвід політичного життя підтверджує висновок К. Поппера про те, що "народовладдя" часто виявляється некомпетентним і обертається тиранією.
Нарешті, правильною є теза про те, що існуючі проблеми не обов'язково розв'язуються шляхом простої передачі ор­ганів влади в руки народу або його представників. Чітке розуміння цього звільняє розум для подальших пошуків.
Свою концепцію демократії К. Поппер розглядав як власний внесок у боротьбу з фашизмом, як захист свободи від тоталітаристських і авторитарних ідей. І це природно, оскільки те чи інше бачення демократії, її критеріїв є відбитком конкретних історичних умов. Саме вони визнача­ють підхід до центральної проблеми демократії — співвід­ношення народовладдя і свободи людини.

2. Доктрина ліберальної демократії, її універсальність
Демократії, які існують нині в західному світі, тією чи іншою мірою грунтуються на принципах класичної лібе­ральної демократії, що сформувалися у XVIII ст. Шляхом тривалого пошуку політична думка знайшла в ній форму організації влади, яка найкраще покликана поєднати свободу, народовладдя і закон. І це відображено в її принципах.
Одним із головних є забезпечення свободи громадян. Ця свобода має два аспекти (Б. Констан). Політична свобода— право активно і безпосередньо брати участь у колективному здійсненні влади, тобто в публічному житті. Саме це було притаманне республікам Стародавньої Греції і Стародавнього Риму. Але маючи політичну свободу, людина не знала особистої громадянської свободи, була повністю підпоряд­кована владі всього суспільства.
Ліберальна демократія на перший план ставить грома­дянську свободу, тобто повну нез_алежність особистого життя індивіда від політичної влади. Йдеться про ряд особистих прав: недоторканість особи, свободу совісті, слова, зборів, друку, місця проживання, заняття, господарської діяльності, приватної власності та ін.
Ядром свободи є особисті права. Політична свобода виступає як засіб забезпечення громадянської свободи. Влада, що порушує громадянську свободу, стає тиранією і знижує правомірність свого існування. Звідси висновок — політична влада не повинна бути абсолютною, незалежно від того, хто її здійснює — монарх чи народ.
Лібералізм демократії означає свободу особи, визнану і гарантовану державою. Громадські сили можуть діяти тільки згідно з законом, перед яким усі рівні. Це "правління через закони, а не через людей". Передбачається юридичний контроль за виконанням законів. У зв'язку з цим виникають два запитання. Перше — хто повинен мати політичну владу, друге — які повинні бути межі політичної влади, незалежно від того, в чиїх руках вона знаходиться. Відповідь на перше запитання привела до ідеї демократії, відповідь на друге — до ідеї лібералізму, згідно з якою держава, а в державі законодавча влада не можуть зазіхати на свободу особи, її безпеку, власність, свободу совісті, слова тощо. В цілому лібералізм і демократія мають на увазі один одного, так само як тоталітаризм і деспотизм.
Своєрідне розуміння співвідношення лібералізму і демок­ратії знаходимо у Н. Боббіо. Він наводить дві інтерпретації поняття "свобода". Перша — свобода як право людини не бути зобов'язаною здійснювати певну дію. Це передбачає резервований за індивідом простір, який не може бути ніким зайнятий — ні іншими суб'єктами, ні державою ("запере­чення свободи"). Друга — свобода як обов'язок людей підкорятися тільки законам, у розробці яких вони самі беруть участь ("позитивна свобода"). Перша інтерпретація, на думку Н. Боббіо, властива лібералізмові, друга — демократії.
Відповідно у "ліберальній державі", хоча і залишається втручання публічної влади в справи суспільства, та воно зведене до мінімуму. Демократична держава, вважає Н. Боббіо, передбачає передусім поширення органів самоуп­равління. Ліберальна держава не обов'язково є демократич­ною, а демократична — ліберальною. Лібералізм детермінує межі влади та функції держави. Демократія першочергового значення надає проблемі розподілу влади.
Другою засадою ліберальної демократії є принцип згоди і громадянського консенсусу. В його основі лежить ідея "суспільного договору". Люди, вважав Б. Спіноза, свідомо поступаються частиною своєї природної свободи і згоджу­ються підкорятися верховній владі і сукупній могутності всіх, яка незмінне перевищує силу кожної окремо взятої людини. Дж. Локк підкреслював, що добровільна політична спільність людей покликана надійно забезпечити природні права, рівність і свободу, захист особи та її власності. Більше того, як підкреслював Ж.-Ж. Руссо, згода людей — основа всякої законної влади. Відображенням цього є суспільний договір: кожна людина віддає свою особу під вище керів­ництво загальної волі і тим самим стає її учасником. Уся влада переходить до суверена, утвореного учасниками згоди. Отже, суверенітет належить народові. Якщо природна свобода обмежена силою окремого індивіда, то громадянська свобода, яка виникає на грунті суспільного договору, обмежена загальною волею суверена. Люди стають рівними в силу права і згоди.
Із двох попередніх принципів випливала вимога здійс­нення поділу влади. Ш. Монтеск'є писав, що політична свобода може бути виявлена лише там, де немає зловжи­вання владою. Для попередження цього необхідно, щоб одна влада стримувала іншу. Коли ж законодавча і виконавча влада з'єднуються в одному і тому ж органі, не може бути свободи. Не може бути свободи і тоді, коли судова влада не відокремилась від законодавчої і виконавчої. І настане кінець усьому, якщо одна і та ж особа або орган, дворянський чи народний за своїм характером, здійснюватиме всі три види влади.
Самого поділу влад ще недостатньо для забезпечення суверенітету народу. Потрібні відповідні механізми їх зба­лансування і взаємодії. Специфіка таких механізмів великою мірою визначає і різновиди демократичних режимів.
Ліберальна демократія не заперечує безпосереднього во­левиявлення народу. Стосовно XX ст. мається на увазі: надання виборчого права всім громадянам, починаючи з раннього віку; імперативний мандат обранцям народу, що безпосередньо підзвітні своїм виборцям, які можуть відкли­кати їх; однопалатні народні збори, які на короткий час призначають виконавчі органи; відмова від принципу поділу влад як такого, що віддаляє владу від виборців; призначення адміністраторів із числа народних обранців тощо. Проте найбільш розвиненим і самостійним інститутом ліберальної демократії є представницька демократія, класична форма якої — парламент як виборчий представницький законодав­чий орган.
Забезпеченню свободи повинна служити система противаг різних гілок влади. Передбачається, зокрема, що діяльність уряду і представницьких органів періодично заперечується на засадах змагання. Таке забезпечення громадянського суверенітету влади регулюється правилами змагання, умови якого постійно охороняються від порушень. Це зумовлюється існуванням багатьох партій, покликаних узагальнювати різні інтереси і погляди, політизувати їх. Тобто демократія на засадах громадянського консенсусу не виключає протибор­ства. Вона надає йому інституціональних форм.
Ліберальна демократія заперечує беззаконня. Суверенітет народу здійснюється тільки в межах, встановлених консти­туцією. Тому як синонім використовується поняття "кон­ституційна демократія". Конституція узаконює державні організаційні інститути, покликані забезпечити реалізацію принципів ліберальної демократії. Такі державні структури стабільні.
Але змінюється соціальна структура, а її складові — різні соціальні групи, класи посідають неоднакове місце в системі владних відносин; якісь із них є панівними. Не залишається попереднім конкретне бачення постулатів лібе­ральної демократії, насамперед оптимального поєднання сво­боди і демократії. Як зазначає К. Ясперс, немає остаточної стадії демократії і політичної свободи, при якій усі були б задоволені. Постійно виникає конфлікт, коли індивід відчуває обмеження, виходячи за межі гарантованих, рівних для всіх можливостей, коли стримується вільна конкуренція. Ніколи не буває повністю задоволена воля до справедливості. Проте коли під загрозою політична свобода, доводиться змиритися. Політична свобода завжди досягається ціною чогось і част­ково ціною відмови від важливих переваг особистого харак­теру.
Розвиток теорії демократії, її збагачення є природним процесом. І життєздатність існуючих конституційних демок­ратій виявляється в здатності адаптуватися до цих змін без зламу існуючих базових інститутів. Йдеться про систему поправок до конституції, можливість зміни виборчої системи. І тут важливу роль відіграють політичні партії, в тому числі опозиційні, різноманітні асоціації, групи тиску, інші недер­жавні політичні утворення. Така стабільність базових дер­жавних інститутів демократії і, разом з тим, наявність налагоджених механізмів сприйняття і реалізації прийнятих громадськістю нових концепцій народовладдя є важливою умовою політичної і загальної стабільності відкритого сус­пільства.
Б. Гуггенбергер підкреслював, що центральною тезою цієї теорії є відповідальне правління, уряд, здатний приймати рішення і нести за них відповідальність. Отже, головне не стирання відмінностей між правителями і підданими, а утворення реальної основи для прийняття відповідальних рішень. Демократія насамперед ставить за мету створити умови і можливості для чіткого втілення принципу відпові­дальності при меншій увазі до принципу співучасті.
Такі основні постулати ліберальної, або класичної, де­мократії як універсальної цінності, незалежної від існуючого суспільно-політичного ладу, його ідеологічних настанов. Інша справа, що постулати цієї демократії реалізуються в конк­ретному суспільстві, при певному співвідношенні існуючих у ньому політичних сил.
Саме завдяки універсальності теорія доктрини ліберальної демократії здатна до саморозвитку. Дедалі більше вона набуває характеру плюралістичної демократії, головною ри­сою якої, на думку політологів, є відкритий характер прийняття рішень через представницькі органи влади. При­чому цей процес на всіх рівнях здійснюється за участю народних обранців. У свою чергу, народним масам відомі проблеми, які обговорюються, і вони мають змогу впливати на процес прийняття важливих рішень.
Проте багато сучасних політологів не ідеалізують таку демократію, хоча вважають її кращою і найбільш справед­ливою формою правління, що будь-коли існувала в цьому, завжди далекому від досконалості, світі. К. Поппер, наприк­лад, розглядає її як систему з найбільшими можливостями для самовдосконалення. Обґрунтовується також положення про те, що ліберальна демократія — єдиний етично ви­правданий тип соціального режиму, оскільки сама держава не тільки існує для своїх громадян, а й, згідно з "гу­маністичною теорією справедливості", забезпечує їм свободу. Демократія — благо, тому що дає змогу тим, хто зазнав кривди, несправедливості, змінити правителів, що припусти­лися помилок.
Разом з цим К. Поппер захищає ліберальну демократію як найбільш ефективний тип режиму — за аналогією з умовами ефективності наукових методів. Так, прогрес у науці відбувається шляхом висування сміливих гіпотез щодо істинного стану справ і елімінації помилок. При цьому експерти не застраховані від помилок, а самі неосвічені можуть бути потенційними джерелами істини. Тобто по­чатківець може бути у більш вигідній позиції щодо виявлення істини, аніж досвідчений експерт. Це ж повною мірою стосується політики. Як і наука, вона не застрахована від помилок, прорахунків тих, хто при владі.' Тому думки простих громадян повинні розглядатись як потенційне дже­рело політичного критицизму. Подібно до того як розвиток науки неможливий без демократії, наголошує К. Поппер, так і в політиці демократія виступає як найбільш дієва форма правління.
    продолжение
1 2    

Добавить реферат в свой блог или сайт
загрузка...
Удобная ссылка:

Завантажити реферат безкоштовно
подобрать список литературы


Демократія


Постійний url цієї сторінки:
Реферат Демократія


Разместите кнопку на своём сайте:
Рефераты
вгору сторінки


© coolreferat.com | написать письмо | правообладателям | читателям
При копировании материалов укажите ссылку.