Господарство Європи в добу середньовіччя


головна сторінка Реферати Курсові роботи текст файли додати матеріалПродать работу

пошук рефератів

Курсова на тему Господарство Європи в добу середньовіччя

завантажити
Знайти інші подібні реферати.
подібні якісні роботи

Розмір: 48.12 кб.
Мова: український
Розмістив (ла): Алексей
28.07.2010
 1 2 3 4    
Шляхи перебудови господарства були різними в кожній країні. У Франції головними господарськими формами стали цензива, оренда та найми. Цензива — умовне спадкове володіння на основі виплати фіксованого грошового цензу (чиншу) — давала змогу селянам без обмежень з боку сеньйора продавати, заповідати, закладати землю, давала максимум господарських і правових можливостей. Доменіальні землі передавалися в оренду на 3 — 9 років, що давало можливість швидко пристосовуватися до змін економічної кон'юнктури. Там, де такі землі зберігалися, їх обробляли наймані робітники. На півночі Франції переважала велика селянська оренда, орієнтована на ринок, на півдні — дрібноселянська половинщина. Оренда забезпечувала до 80% доходів сеньйорії. Частка її в загальній експлуатації селян скоротилася. Зросли негосподарські джерела доходів за рахунок збільшення загальнодержавних і місцевих податків, нових привілеїв дворянства. Визначилася тенденція до формування селянської земельної власності. Заможні селяни скасували цензиви у збіднілих односельців.
В Англії процес сеньйоріальної перебудови відбувався у кілька етапів. У першій половині XIV ст. комутація панщини охопила дрібні та середні сеньйорії. Наприкінці XIV — на початку XV ст. внаслідок несприятливих факторів: запустіння земель, нестачі робочих рук та їх дорожнечі після І чуми почався короткий період "сеньйоріальної реакції", що І-виявилася у рекомутації панщини і спробах прикріпити Цївілланів до землі. У XV ст. комутація панщини стала повсюдною і остаточно завершилася. Біплани перетворилися на копільгольдерів — землекористувачів на "строк життя" за спеціальними документами, копії яких зберігалися в місцевій церкві, з виплатою незмінної щорічної ренти. Спадкових прав на землю, як у Франції, англійські селяни не домоглися. Домени передавалися цілком або частинами в оренду переважно комерційного типу. Практикувалися дрібноселянська термінова половинщина та наймана праця батраків. Зменшення орних земель сприяло розвитку тваринництва, насамперед вівчарства, що не вимагало великих коштів і давало значні прибутки. Лорди, багаті селяни почали зводити доменіальні землі в одну ділянку і обгороджувати їх. Такі землі виходили з примусової сівозміни, на них можна було господарювати самостійно. Як і у Франції, роль манора в експлуатації селян зменшилася, а значення державно-централізованих податків зросло.
На німецьких землях на захід від Ельби в XIV— першій половині XV ст. тривало руйнування доменікально-панщинної системи. Селяни за умови сплати ренти розпоряджалися своїми наділами, визначали напрям спеціалізації, торгували продуктами свого господарства. Значно посилилася майнова диференціація. Окремі селяни мали 4—7 повнонадільних господарств. При цьому 40—60 % селян у різних районах Німеччини були малоземельними або зовсім не мали наділів.
Поширилися великоселянська оренда і дрібноселянська половинщина. Власниками грунтів ставали мешканці міст. У села активно проникав лихварський капітал. З другої половини XV ст. аграрний розвиток визначала "сеньйоріальна реакція". Відновлювалися доменіально-панщинне господарство і особисто-спадкова залежність селян. Порушувалися права орендарів і традиційних власників наділів, яких з спадкових землекористувачів переводили в термінові. Зросли сеньйоріальні примуси селян, спроби встановити кріпосний статус деяких з них. Особливо ця тенденція поширилася на схід від Ельби. На цих землях почали створюватися фільварки — багатогалузеві господарства, засновані на відробітковій ренті та орієнтовані на ринок.
Своєрідністю аграрних відносин у Центральній і Північній Італії було перетворення на землевласників багатої торгово-промислової верхівки міст. Замість парцелярного і спадкового селянського землекористування переважними його формами стали половинщина і оренда за фіксований натуральний або грошовий чинш. Міська сеньйорія обмежувала права орендарів, збільшувала їхні особисті примуси, регламентувала торгівлю. Лише на півночі Італії наприкінці XV ст. поширилася комерційна оренда, що грунтувалася на найманій праці.
В Іспанії господарське і судово-політичне значення сеньйорій зберігалося. Однак повсюдно звільнилися селяни від спадкової залежності. Селянські платежі та примуси замінювалися грошовим внеском.
У скандинавських країнах лени стали спадковими, зросла господарська роль феодальних маєтків. Чисельність вільних селян-власників зменшилася. Більшість селян стали тимчасовими орендарями землі. Нестача робочих рук, сприятлива економічна ситуація (розширення балтійського експорту сільськогосподарських культур), слабкість міст, сильні політичні позиції феодалів зумовили зростання панщинної системи, поземельних платежів і державних податків. Розпочалося обмеження права переходу селян.
Посилення феодальної реакції, зародження кріпосницьких тенденцій були характерні для країн Центральної Європи та Росії. У Чехії, Угорщині, Польщі феодали почали розширювати або започатковувати доменіальні господарства, зросла торгова активність маєтків, орієнтованих на ринок. У кінці XV ст. у Чехії відробітки досягали 12 днів на рік, у Польщі — один день на тиждень з лану, а в деяких селах — 2—3 дні. У загальнодержавних масштабах поширювалися норми кріпосного права. У Польській, Чеській державах перехід селян дозволявся лише за умови сплати всіх примусів і податків або якщо селянин замість себе залишив іншого. Вісліцький (1347 p.) і Петрковський (1496 p.) статути у Польщі узаконили перехід одного селянина-кмета на рік із села без дозволу землевласника. В Угорщині запроваджувалися заповідні роки, коли селянам заборонявся перехід, встановлювалися І певні строки розшуку і повернення селян.
У Східній Європі з другої половини XII ст. на північносхідних і північно-західних землях Київської держави внаслідок її феодального роздроблення утворилися самостійні феодальні державні утворення, що розвивалися в умовах залежності від Золотої Орди. З XIV ст. найбільш економічно і політичне сильним стало Московське князівство, яке об'єднало руські землі в єдину державу. Протягом XII— XV ст. на цих землях інтенсивно формувалося вотчинне землеволодіння на основі князівських дарувань, займанщини, закупів землі. На межі XII—XIII ст. склалася система кормлінь, коли князь делегував збирання державних податків і примусів світським феодалам за виконання обов'язків намісників, судово-адміністративних, фіскальних функцій. З часом право на кормління стало спадковим, територія поширення їх перетворилася на вотчини. Помітної ролі набуло умовне помісне землеволодіння типу західноєвропейського бенефіція. Рівень сеньйоріальних прав вотчинника був меншим, ніж у Західній Європі. Найбільшого розвитку імунітетні привілеї досягли у другій половині XII — першій половині XV ст. Поєднувалися всі три форми земельної ренти, однак переважала натуральна. Грошовий чинш пов'язувався з судово-адміністративними правами феодалів. Значні землі перебували в "чорному" землеволодінні. В історико-економічній літературі воно трактується по-різному: як селянська власність, що заперечує існування феодальної державної власності на землю; як власність, поділена між державою і громадою, як корпоративна (сукупна) власність феодалів у особі государя, який мав певні права на чорносошних селян з їхніми правами на володіння землею. Наприкінці XV ст. чисельність чорносошних селян помітно зменшилася.
У другій половині XV ст. в господарському розвитку визначилися дві протилежні тенденції: з одного боку, в умовах товарно-грошових відносин зросли умовне землеволодіння та відробіткова рента, з другого — зміцнювалися економічні позиції селянства, обмежувався імунітет вотчинників з одночасним зростанням державних податків. Посилилася особиста залежність селян. У 1497 p. був виданий Судебник Івана III, що обмежив перехід селян тижнем до Юрьєвого дня (26 листопада) і тижнем після нього за умови виконання всіх примусів і сплати комірного за користування двором і господарськими будівлями.
Така спрямованість еволюції аграрних відносин у Німеччині, Північній і Центральній Європі, Росії зумовлювалася розвитком внутрішнього і зовнішнього ринків збуту сільськогосподарської продукції, слабкістю міст, колонізаційними можливостями, які в умовах нестачі робочих рук ускладнювали організацію феодального господарства. У Німеччині цьому сприяла ії економічна та політична роздробленість.
Отже, у Західній Європі у період зрілого феодального господарства зменшилося економічне значення доменіального сеньйоріального господарства і зросла роль селянського. Розширилися майнові та правові можливості селян. Однак ці зміни не свідчили про знищення феодальної експлуатації. Феодали залишалися монопольними власниками землі. Зберігалися поземельна рента, елементи особистої залежності селян від землевласника. Діяли баналітети, сеньйоріальний суд, зросли сеньйоріальні повинності, державні податки. Спробам "сеньйоріальної реакції" протидіяли селянські рухи, які об'єктивно сприяли структурним змінам в організації господарства. У країнах на схід від Ельби прогресивні форми перебудови сеньйоріально-селянських відносин почали витіснятися кріпосницькими тенденціями.
 

2. Агрокультура і сільськогосподарська техніка

Сільське господарство, що традиційно поділялося на рільництво, городництво, садівництво, тваринництво, було панівною формою європейської економіки протягом V — XV ст. Його еволюція тісно пов'язана з розвитком феодальних відносин.
На територіях, що належали до Римської імперії, збереглася антична матеріальна культура: орне землеробство, сади, виноградники, маслинові гаї, кращі породи свійської худоби, методи інтенсивної агрокультури. Господарство варварських племен порівняно з античним було примітивнішим. У салічних франків практикувалося орне землеробство з підсічно-вогневою та перелоговою системами рільництва. Останні дві переважали у зарейнських германських племен, Центральній Європі. Таке землеробство було неорним і включало чотири етапи обробітку землі: підготовку ділянки, вирубування лісу, випалювання, посів безпосередньо в золу. Вже в VII ст. внаслідок формування земельної власності, обмеженості земельних угідь, виникнення правових нормативних кодексів користування природними угіддями, їхньої екстенсивної експлуатації, оволодіння тягловими знаряддями праці утворилося двопілля, коли половина площі реалізувалася як рілля, а друга залишалася під парами. У той час були відомі вісім видів основних робіт: випалювання, оранка, внесення добрив, посів, боронування, сапання, збирання врожаю, спалювання соломи. В документах VIII—IX ст. з'явилися перші згадки про трипілля.
У період генези феодального господарства у всіх країнах Європи фактично використовувалися однакові сільськогосподарські знаряддя праці. Для оранки — мотика та широколопатеві полозові та вузьколопатеві рала, якими боронували землю глибиною до 7 см і підрізали кореневу систему,
У районах з античною спадщиною землю орали легким безколісним дерев'яним плугом з залізним сошником. Ріллю розпушували граблями і бороною, траву косили косами, а врожай жали серпами. Молотили ціпами або за допомогою худоби, що копитами вибивала зерно з снопів чи тягла спеціальний каток або молотильну дошку. Для різних робіт застосовували лопату, сокиру, ніж.
Серед сільськогосподарських культур перше місце належало різновиду пшениці — полбі. Друге місце за площею і значенням займала пшениця: тверда яра, завезена зі Сходу, і м'яка, як озима, так і яра, яку здавна сіяли в Середземномор'ї. Жито, що спочатку вважалося бур'яном, протягом V—Х ст. стало самостійним озимим злаком і поширилося з південного сходу на північний захід Європи. Повсюдно сіяли просо — найдавнішу злакову культуру. Ячмінь і овес переважали на схід від річки Рейн. Врожайність була низькою: сам-два, сам-три.
З технічних культур вирощували льон, коноплю, з бобових — боби, горох (з VIII ст.), сочевицю (з Х ст.). У VIII ст. після завоювання арабами Іспанії європейці познайомилися з рисом.
Господарські документи, зокрема франкський "Капітулярій про вілли" (VIII ст.), німецький "Взірці опису церковних і королівських земель" (IX ст.), нараховують майже 100 садових й городніх культур різних сортів: яблуні, груші, вишні, сливи, горіхи, шовковиця, айва, персики, каштани, горобина, кизил, виноград, аґрус, ріпа, редька, хрін, огірки, дині, гарбузи, квасоля тощо. Культивували лікарські рослини, квіти. З Центральної та Південної Європи виноград поширився до Одеру. Сади та городи мали присадибний характер. Тваринництво втратило першорядну роль. Воно було екстенсивним, худоба паслася на пасовиськах, пустирях, в лісах, на полях після збирання врожаю, часто без пастухів. Розводили велику рогату худобу, волів як тяглову силу. Кількісно переважали дрібні тварини: свині, кози, кури, качки, фазани. Окремою галуззю стало конярство. Коней розводили для верхової їзди, а з Х ст. із запозиченням зі Сходу хомута — для землеробських робіт і перевезення вантажів.
Важлива роль у забезпеченні прожиткового мінімуму населення належала сільським промислам: полюванню, рибальству. Полювання було також формою розваги феодалів.
У XI—XV ст. сільське господарство повільно прогресувало у зв'язку з освоєнням нових земель, удосконаленням знарядь праці та системи рільництва, підвищенням виробничого досвіду селян. Це зумовлювалося завершенням процесу феодалізації, зростанням міст, що стали постійним ринком збуту продуктів харчування та сировини, розвитком товарного виробництва. Важливе значення мало поліпшення демографічної ситуації у XI—XIII ст.
Освоювалися нові землі. Населення мешкало в селищах, де природна родючість грунту за тодішнім рівнем агрокультури забезпечувала прожитковий мінімум. На обжитих територіях землі не вистачало, тоді як частина земель не використовувалася. Агротехнічний розвиток зробив можливою їх колонізацію, хронологічні межі якої в Західній Європі охоплювали другу половину XII — першу половину XIV ст., в Центральній та Східній Європі — XII—XVII ст.
Розширювалися культивовані землі, збільшувалися двори в обжитих поселеннях. Утворювалися поодинокі подвір'я та хутори у важкодоступних місцях. Освоювалися необжиті землі і виникали нові поселення. Під час освоєння земель вирубувалися ліси, проводилися осушувальні та іригаційні роботи, будувалися дамби. Ініціаторами колонізації були окремі селяни, громади, світські та духовні феодали, королі. У ролі агентів з заселення необжитих земель виступали монастирі, частіше — спеціальні підрядники-локатори. В Італії, Нідерландах велика роль у освоєнні земель належала містам. Землевласник укладав договір з локатором, який зобов'язувався знайти поселенців-госпітів, а за свої послуги отримував у два-три рази більший наділ, ставав старостою або суддею, будував млин, корчму тощо. В цілому площа освоєних земель зросла у Франції на 15, в окремих районах Англії — на 25—50 %, були освоєні всі родючі землі заельбської Німеччини. У Польщі орні землі в XIV ст. становили 25 % всієї території, тоді як у XI ст.— 16 %. Наприкінці XIII ст. завершилася слов'янська колонізація басейнів Верхньої Волги і Оки, у XIV—XV ст. — основних районів Заонежжя, Подвіння, Помор'я, була окультурена земля Північно-Західної і Північно-Східної Русі.
Успіхи колонізації тісно пов'язувалися з досягненнями в агротехніці. Повсюдно утвердилася трипільна система рільництва, що порівняно з двопіллям збільшувала ріллю, розширювала види культур у сівозмінах (озимі, ярі, пари), при тих самих витратах давала змогу отримувати у півтора раза більше продукції, зберігала врожай при стихійних лихах, оскільки строки його садіння і збирання були різні, розподіляла сільськогосподарські роботи більш рівномірно протягом року. На менш родючих землях зберігалося двопілля, у лісових районах — підсічна і перелогова системи. З кінця XVI ст. виникли складні сівозміни. Після парів сіяли кормові культури (буряк, вику), парове поле засівали травами і використовували як пасовиська. Інколи взагалі відмовлялися від парів, засіваючи поле кормовими, бобовими культурами. Землю підживлювали гноєм, мергелем (суміш вапняку, глини, піску), попелом, компостом, торфом, за рахунок випасання худоби. Англійські агрономи радили залишати солому і спалювати або приорювати її. Інколи використовували зелені добрива (люпин), котрі заорювали перед посівом зернових. Встановлювалися норми вивезення гною, що став предметом купівлі-продажу. До примусівселян входили вивезення мергелю на поля, збирання гною на вулицях. Особливо цінувався послід птиці та овець.
Поступово протягом IX—Х ст. головним орним знаряддям став плуг, конструктивними деталями якого були відвальна дошка, за допомогою якої розсувався і змішувався грунт, асиметричні залізні лемеші та чересло. Відомо кілька видів плугів. Важкий колісний плуг застосовували для розорювання цілини та в доменіальному господарстві. Легкий плуг без коліс — на наділах селян, ним також дробили землю. У Німеччині, Фландрії у XV ст. з'явився легкий одноколісний плуг. У Центральній Європі, Росії поширилася соха, що була продуктивнішою від рала, легшою і конструктивнішою порівняно з плугом. Тягловою силою залишалися воли, буйволи, мули, яких у важкий плуг впрягали 3—4 пари. Тому селяни для обробітку землі використовували супрягу, об'єднуючи тягло двох або кількох подвір'їв. Коней запрягали у легкий плуг, який дістав назву парокінного. Наприкінці XV ст. коні стали головною тягловою силою. Застосовували дво-, три-, рідко чотириралову оранку. Більшість знарядь праці не зазнала змін. Після оранки землю розпушували і прикривали насіння бороною, в яку впрягали коня, або дубовими циліндрами з шипами, катком. Урожай до XIV ст. продовжували збирати серпами, з XV ст. бобові, овес, ячмінь — косами. Почали будувати криті токи і переносити молотьбу на зиму. Зерно віяли на вітрі, м'якушем годували худобу. Для помолу зерна з XI ст. поширилися нижньобійні водяні млини, з XIV ст. — верхньобійні, а з XIII ст. — вітряки, запозичені зі Сходу.
    продолжение
 1 2 3 4    

загрузка...
Удобная ссылка:

Завантажити курсову роботу безкоштовно
подобрать список литературы


Господарство Європи в добу середньовіччя


Постійний url цієї сторінки:
Курсова Господарство Європи в добу середньовіччя


Разместите кнопку на своём сайте:
Рефераты
вгору сторінки


© coolreferat.com | написать письмо | правообладателям | читателям
При копировании материалов укажите ссылку.