Історія походження драми та її розвиток


головна сторінка Реферати Курсові роботи текст файли додати матеріалПродать работу

пошук рефератів

Курсова на тему Історія походження драми та її розвиток

завантажити
Знайти інші подібні реферати.
подібні якісні роботи

Розмір: 45 кб.
Мова: український
Розмістив (ла): Адвокат
15.03.2011
 1 2 3 4    
Поборник розуму і свободи

Твори Есхіла справили могутній вплив на європейську драматургію. Есхілів Прометей став символом борця проти гнобителів, що жертвує собою заради щастя народу.

На відміну від трагедії “ Прометей закутий “, дещо статичної й декламаційної, дія в трилогії Есхіла “Орестея” розвивається динамічніше. За основу сюжету “Орестеї“ ( 458 р. до н. е. ) взято добре відомі міфи про Троянську війну. Стародавні міфи набувають в Есхіла політичного звучання. “Орестея“ – складний за філософською та естетичною проблематикою твір. В “Орестеї“ кількість акторів зростає, зявляється власне дія. “Орестея“ пройнята людяністю, насичена роздумами про взаємозвязок подій, війну і мир, злочин і покарання, про те, що таке справедливість, що є закон, а що – беззаконня. Ми поринаємо у світ ідей, які хвилюють людство понині.

Такий же біль, гість лихий, ввірвавсь у Дім.

Така печаль, - може й лиховісніша,-

В усіх домах еллінських,

Що мужів - за море шлють.

Нема кутка, де журба день при дні

Серця б не зїдала:

Виряджаєм опору

Дому - рідного мужа -

Зустрічаєм - печаль свою:

Жменьку пороху в урні.



Есхіл один із перших у світовій літературі висловив в “Орестеї“ думку, що правда живе в курних хатах і тікає із золотих палаців. Ніякими статками не відкупитися, коли топчешь ногами святу правду, - ці слова хору містять не тільки моральний, а й соціальний заряд. Хор не радіє так довго очікуваній перемозі. Люди згадують, якою ціною заплатили за неї.



Щастя скромне б я вибрав, -

Щоб ні міст руйнувати,

Ні в полоні ярмо тягти

Під бичем я не мусив.



“Батько трагедії” Есхіл тяжіє до епічного стилю. Його герої – величні й монументальні. Урочиста й піднесена мова трагедій Есхіла пересипана афоризмами, які стали крилатими виразами.

Стиль Есхіла має багато спільного з сучасним йому образотворчим мистецтвом V ст. до н.е. Моральні ідеали епохи скульптори й поети втілюють в образах героїв стародавніх міфів. Есхіл звертався до міфів, а писав твори злободенні, що не загубили свого значення й дотепер. Есхіл увійшов до світової літератури як поборник розуму й свободи.

Софокл - великий мораліст “золотого віку Перікла”

Другий великий класик античної драми, Софокл (496-406 р. до н.е.) вступив на літературне поприще у період найвищого розквіту афінської рабовласницької демократії й був водночас свідком початку її кризи. В юності Софокл став свідком блискучих перемог греків над персами, і якщо “ батько трагедії “ Есхіл був безпосереднім учасником славних походів і воєнних успіхів еллінів, то Софокл їх прославляв. Коли в Афінах святкували перемогу над перським флотом у битві біля острова Саламін, шістнадцятирічний Софокл заспівував у хорі хлопчиків, вшановуючи героїв- переможців. Вихований в атмосфері патріотичного піднесення, яким була охоплена Еллада, Софокл через усе життя проніс палку любов до батьківщини і пишався тим, що його рідне місто Афіни об’єднало греків у боротьбі проти ворогів. Добу, за якої жив Софокл , називають “ золотим віком Перікла “.То був період найвищого розквиту афінської рабовласницької демократії. Софокл був другом Перікла, відомого політичного діяча Афін, і сам обіймав відповідальні державні посади, зокрема був одним із десяти стратегів, скарбником Афінського морського союзу. Про причетність Софокла до державних справ збереглося свідчення його сучасника, поета Іона з Хіоса, який повідомляє, що у 411 році до н. е., після антидемократичного заколоту, драматург брав активну участь у перегляді афінської конституції.


Авторитет, політична й економічна могутність Афін після перемоги в греко-перській війні швидко зростали. Проте “золотий вік Перікла” закінчився ще за життя Софокла, він став свідком занепаду афінської демократії. Колись могутні Афіни зазнали низки жахливих поразок у братовбивчій Пелопоннеській війні. Голод і чума довершили лихо. Під тиском цих обставин падіння Перікла стало неминучим.

Міфологічний світогляд, навіть у добу Софокла, ще мав чинність закону. Коли в Афінах спалахнула епідемія чуми, а військо афінян зазнало нищівної поразки, Перікла, який до того був улюбленцем народу, звинуватили в тому, що його рід не догодив богам і за це вони наслали лихо на квітучі Афіни. Він був усунутий від влади і невдозі помер від чуми, що лютувала в Афінах.

За девяносто років життя драматург створив понад 120 трагедій, з яких до наших днів повністю дійшли тільки сім. Головне у Софокла - благородне прагнення людини до кінця виконати свій обовязок перед власним сумлінням, вітчизною й народом.

Подібно до Есхіла Софокл брав сюжети своїх п’єс з міфології, наділяючи, проте, давніх греків певними рисами й думками своїх сучасників. Він створив галерею ідеальних, скульптурно цілісних та прозорих і живих людських характерів.

Оспівуючи велич, благородство й розум людини, віру в перемогу справедливості, Софокл, однак, гадав, що людські можливості завжди обмежені силою долі, яку ніхто не може ні передбачити, ні змінити; що життя людей і воля одвічно підкорені волі богів. Воля богів за Софоклом, виявляється у постійній змінності людського життя, у грі випадковостей, які то підносять людину до вершин щастя й добробуту, то кидають у безодню горя.

Софоклівське реформування грецької трагедії

Софокл завешив розпочату Есхілом реформу класичної грецької трагедії. Він значно послабив роль хору в трагедії, ввів третього актора й домігся помітної індивідуалізації характерів. Кожного його героя, на відміну від епічно цілісних “богоподібних“ персонажів Есхіла, наділено суперечливими рисами характеру й складними душевними переживаннями. Водночас це сильні особистості, які не знають внутрішніх хитань, здатні на героїчні вчинки й рішучі дії.

Суттєвим є й те, що Софокл ввів новий принцип розвитку драми - явище перипетії - крутий поворот дії до протилежного: від радощів до горя, від величі до нікчемності тощо. Із цим повязане в нього часте звернення до контрасту, протиставлення події і характерів.

Софокл охоче використовував засіб трагічної іронії для з’ясування докорінної різниці між задумом і виконанням, бажаним і дійсним.

Трагедії Софокла - гармонійні і цілісні, композиція в них струнка й проста, усі частини співвіднесенні, скрізь відчувається почуття міри.

До найзнаменитіших та найдовершеніших творів Софокла належать

“Едип-цар“, “Антігона“, написані на матеріалі популярного у Давній Греції фіванського циклу міфологічних переказів.

У трагедії “Едип-цар“ Софокл традиційно використав міфологічний сюжет. Міф розповідає про знайду, який став царем, а в кінці життя довідався , що вбив свого батька і був чоловіком своєї матері.

У трагедії Софокла йдеться про чуму у Фівах. Дія в пєсі побудована на розшуках убивці. Софокл виступає як майстер сюжету. Він уміло користується прийомом впізнавання.

Софокл використовує у творі відомий афінянам міф про прокляття, що тяжіло над царем Лайєм і справдилося на його сині Едіпі. Доля всіх персонажів міфу була заздалегідь визначена цим прокляттям.



О смертних нещасний рід.

Доі марної плин гіркий

Нам судився на світі!

Хто щастя черпнув на мить,

Ще й відчути його не встиг,

Як надходить година знов

Тої втіхи позбутись.

Уділ твій - нам наука всім,

Твій,бездольний Едіпе, твій, -

Не назву вже на світі я

Щасливим нікого.



Так, доля Лайя була наперед визначена тим, що аін мав загинути від рук власного сина, а доля Едіпа тим, що він мав вбити батька.

Герой Софокла жахається пророцтва, намагається його уникнути, а коли дізнається, що вбив батька, виколює собі очі. Мірою, якою Софокл міряє своїх героїв, вважають їхнє сумління.

Дослідники наголошують: змістом кожної грецької трагедії є моральне питання. Людина мусить поводитись достойно, навіть коли їй загрожує смерть - головна думка трагедії Софокла “Антігона” ( 442 р. до н.е. ) . Сюжет трагедії Софокла нагадує колізію одного з відомих епізодів “ Іліади “ Гомера - повернення Ахіллом тіла Гектора старому Пріаму. За уявленнями стародавніх греків, кинути тіло загиблого, навіть ворога, на наругу - означало завинити перед богами, небіжчиком та його родом.

У Софокла ми уже не знаходимо тої прозорої і однозначної концепції людини, що була в Есхіла. В трагедії “Антігона“ порушується питання про двоїстість людини, яка належить одночасно і природі, і суспільству. А це тягне за собою неоднозначну і суперечливу з погляду моралі оцінку її вчинків.

Два брати, Етеокл і Полінік, загинули в битві за Фіви: перший- героїчно захищаючи рідне місто, а другий- у спробі зрадницьки захопити його. Царь Креонт, керуючись державними міркуваннями, наказує віддати почесті першому братові, а другого, зрадника, залишити без поховання в полі. Проте цей суворий наказ порушує юна Антігона: вона таємно звершує поховальний обряд над тілом брата-зрадника. Підкоряючись власному наказу, Креонт приговорює Антігону до смерті, хоча любить і жаліє її. Син Креонта Гемон, закоханий в Антігону, вбиває себе над її тілом. Мати Гемона і дружина Креонта Еврідика дізнається про смерть сина і теж накладає на себе руки. Креонт залишається самотнім.

В образі юної Антігони приваблюють сила волі, рішучість і сміливість, виявлені нею у боротьбі з жорстоким Креонтом. Антігона свідомо йде назустріч загибелі, хоч їй дуже хочеться жити, бо життя таке привабливе для молодої дівчини. Але вона зробила свій вибір: ніколи більше не бачити їй сонячного світла, не слухати весільних пісень, не бути дружиною і матірю.

При всій повазі до сили людського розуму Софокл вважає її хибною мудрістю, якщо вона суперечить традиційній полісній етиці та моралі, на яких грунтуються неписані божественні закони:

Є витвори мудрі в людей -

Ясніші від світлих надій,

Та часто біди від них більш, як блага…



В трагедії Софокла показується, що одночасна приналежність людини до того й того законодавства - природи і суспільства, диктує їй просто-таки протилежні, несумісні закони і ставить її перед нерозвязним моральним вибором. Сюжет “Антігони“ конструюється таким чином, що людина змушена обирати між двома рівнозначними і однаково сутнісними для неї законами. Але що б не вибрала людина, вона робить трагічний вибір.

У Софокла оформлюється естетична категорія трагічного як чогось ворожого людині, що міститься в її власних діях, скерованих до блага, але виявляється незалежно від її свідомості і волі.

В трагедіях Софокла нового значення набуває важливий конструктивний елемент драми-агон ( суперечка ), коли персонажі стрімко обмінюються гострими короткими репліками. Агон покликаний не стільки примирити, скільки виявити несумісні, але рівноцінні моральні чи світоглядні позиції. У Софокла агон виявляє суперечливу, дуалістичну природу людини, яку відкрили софісти. Софокл надає цій дуалістичності трагічного характеру.

Вірячи в неминучість накресленої богами долі, Софокл водночас доводить, що першопричиною усіх нещасть людини є її власні вчинки, її характер. Доля, за Софоклом, - кара богів за скоєні людиною злочини й неподобства, і лише виявлення характеру людини в діях призводить до виконання накресленого богами.

Щоб розкрити характер людини, Софокл будує інтригу так, що його герої потрапляють у найскладніші ситуації. Людина ж зобов’язана завжди залишатися людиною, навіть коли її загрожує смерть (трагедія “Антігона”), навіть коли проти неї незборима доля (трагедія “Едіп-цар”).

Антична теорія драми про єдність дії й часу виходить передусім з практики Софокла. У його трагедіях значення хору зменшується, а діалоги й монологи більш розгогрнені, ніж в Есхіла.

Про Софокла кажуть, що він приборкав розбурхане море Есхілових метафор. Стиль Софокла стриманий, хоч і не менш величний.

Третє тисячоліття звучать зі сцени трагедії Софокла. В епоху компютеризації та роботизації по-новому сприймається його гімн: “Дивних багато у світі див, та найдивніше з них - людина”.

Стародавні греки вважали, що краса - це гармонія пропорцій, властива передусім космосу і природі. Космічна симетрія, порядок і міра, за уявленнями еллінів, утворюють завершену гармонійну цілісність, яка і є основою прекрасного. Митець прагнув досягти у своїх творах такої гармонії пропорцій, а космос і природа були для нього найдосконалішими, неперевершеними та ідеальними зразками. У кращих своїх трагедіях Софокл досягає бажаної довершеності. Кожен його драматичний твір являє собою завершене ціле. Усі події драматург згруповує навколо найголовнішої з них, упевнено визначаючи міру часу і простору.

Будова трагедій Софокла - ясна і чітка: пролог окреслює план дії, реалізація якого веде до кульмінації, часто катастрофічної, потім настає розв’язка.

Ще Арістотель звернув увагу на цю особливість композиції трагедій Софокла - перехід від незнаного до знаного, повязаний з несподіваним поворотом дії. Геометрично бездоганна композиція трагедій великого драматурга стала каноном. Антична теорія єдності дії й часу в драмі виходить перш за все із практики Софокла.

Великого мораліста Софокла, на відміну від “батька трагедії“ Есхіла, цікавить більше доля окремо взятої людини, а не цілого роду.

Цілісність образів Софокла, пластична довершеність його трагедій створили йому славу надзвичайно ясного і внутрішньо гармонійного митця. Недарма неогуманісти ХVІІІ -ХІХ ст. сприймали трагедії Софокла як втілення античного ідеалу “благородної простоти і спокійної величі“.

Софокл завершив створення грецької трагедії, у його творчості вона досягає своєї вершини. Продовживши справу Есхіла, він удосконалив її як жанр драматичного мистецтва й підсилив її роль як могутнього засобу впливу на розум і серця афінських громадян.













Евріпід

Третій етап розвитку давньогрецької драматичної поезії репрезентує Евріпід ( 484 - 406 р. р. до н. е. ) – молодший сучасник Софокла, останній у тріаді великих афінських трагіків.

Біографія Евріпіда поставила перед дослідниками багато проблем. Як це не парадоксально, але хоч до нас дійшло чимало фактів його життя, проте воно все ж маловідоме. Пояснюється це тим, що Евріпід став значною мірою реформатором класичної трагедії, але його новаторство багатьом афінянам до душі не припало. Поета за це критикували, комедійні автори уїдливо висміювали його і навіть вигадували анекдоти й небилиці. Тобто вони нерідко приписували йому “факти”, що не були достовірними.

Життя і творчість Евріпіда відбивають зміни, які сталися під час Пелопоннеської війни. Криза Афінської демократії, що почалася ще за Софокла, посилюється. Вільні ремісники й землероби не можуть витримати конкуренції з рабовласниками і банкрутують. Так частина громадян перетворюється на люмпенів. Глибшає прірва між інтересами особи та суспільства. Хитається віра в довічну гармонію, у справедливість громадського устрою, в етичні норми, у богів, які за доби Фідія і Софокла сприймались як захисники Всесвіту, людства та квітучих Афін.

Формується новий світогляд Евріпіда на відміну від Софокла, не приваблювали його офіційні посади. Антична традиція малює його людиною, що кохалась у музиці й філософії, мрійником, схильним до роздумів у тиші, на самоті, другом природи.

Сам Евріпід мав одну з найбільших бібліотек в Афінах. Спеціально оброблені баранячі шкіри, на яких писали, чи єгипетський папірус становили на той час предмети розкоші, отже рукописи являли собою величезну цінність і потребували значних коштів.

Факти особистого життя певною мірою спростовують думку про його ненависть до жіноцтва. Він двічі був одружений. Від Херілли мав трьох синів і прожив з нею багато років, з Меліто швидко розлучився. Щоправда, в родинному житті поет особливо щасливим не був. Але ж подібна доля спіткала й Сократа, а пізніше – Данте, Шекспіра, Мільтона. Можливо, лише цим пояснюються нарікання головного героя трагедії “Іпполіт” на жінок:

Навіщо, Зевсе, ти під сонцем місце дав

Хворобі смертних – жінці? Чи не міг якось

Без неї обійтися, як намислив був

На суходолі рід людський посіяти?..

Що жінка зло велике – очевидна річ:

За доньку батько, хоч зростив і виплекав,

Дає, аби позбутись лиха, придане.

А хто до дому згубне зло – жону – прийняв…

Увесь свій статок аж до дна вичерпує.

Евріпід, як свідчать його трагедії, не стояв осторонь пекучих проблем сучасності. Поет-трудівник, Евріпід старанно відшліфовував свої вірші. Сучасники закидали йому, ніби він спроможний написати не більше трьох рядків у день. Проте Евріпід залишив 90 пєс. До нас дійшло лише 18, а також окремі уривки.

Софокл підкреслював, що показував людей такими, якими вони мають бути бути, а Евріпід зображував їх такими, якими вони є. Ці слова свідчать, що творчість Евріпіда сприймалась як антитеза героїчній драмі. Поет-новатор, - Евріпід відкидає принципи високої трагедії з її орієнтацією на ідеальних героїв. Його трагедія наближається до побутової драми.

Щоправда, Евріпід за традицією будує свої пєси на міфологічному сюжеті, проте міфологічні образи мають у нього побутове забарвлення. Крім героїв міфів, ми бачимо в Евріпіда чимало “простих людей”, на що звертали увагу ще його сучасники.

Важливо згадати, що в п’єсах Есхіла і Софокла персонажі постають як втілення доброчесності, носії родових забобонів чи застарілих моральних норм; мотиви вчинків всіх цих царів, титанів, героїв високі чи життєво важливі. Їх вибір до кінця не вільний, бо вони бояться порушити вищий закон. Есхіл і Софокл дають морально – еститичну оцінку своїм героям з погляду вічних, ідеальних законів, з погляду родової сутності людини. У Евріпіда вчинки персонажів здебільшого суб’єктивні, в основі їх лежить індивідуалістична мораль самоствердження. Причину і імпульс до свого вчинку людина знаходить завжди у власній душі. Це надає можливість Евріпіду заглибитися в душу героя, висвітлити в ній досі не відомі мистецтву пристрасті. Його приваблює насамперед розкриття інтимних переживань. Найсильнішим імпульсом душі, який зароджується автономно і стає могутньою рушійною силою вчинків, є кохання.

Тема кохання, сімейних відносин стає головною для Евріпіда. 12 з 18 пєс, що дійшли до нас, названі жіночими іменами. В більшості з них розкривається доля жінки, закоханої нещасливо і навіть трагічно.

Евріпід не обходить мовчанням безправного становища жінки в Афінах, загального занепаду моралі, а подекуди висловлює думки, що підривали основи рабовласницького суспільства.

У формі голосіння рабинь-троянок Евріпід написав трагедію “Троянки”. Полоненні жінки приречені на рабство. Стара Гекуба гнутиме спину на тих, хто вбив її дітей, спатиме на землі, ходитиме в лахмітті. Не менш виразно змальовано долю її дочок, невісток. Евріпід змушує відчути жах рабського стану. Страждання гідне співчуття. Нехай і рабині, але вони – люди.

Я носитиму воду – рабиня з рабинь,

О якби пощастило потрапить

У славетний, блаженний Тесеїв край!..

Тільки б вирів Еврота не бачить,

Де ненависна всім нам Єлена живе,

Де в неволі зустріти б мені довелось

Менелая, що Трою спустошив.

Пригадаймо, що навіть такий мислитель як Арістотель, згодом говоритиме: раб - не людина, а тварина, яка вміє розмовляти.

Евріпід тяжіє не до стрімкої дії, а до філософських роздумів, не завжди відкрито повязаних із темою твору.

Сучасники визнавали його за філософа на сцені. За новітнього часу його іноді називають античним Гамлетом. Роздуми про те, що таке життя, смиерть, про розлад у світі, про муки, на які приречені люди, переповнюють монологи героїв Евріпіда. Друг філософа Сократа, засудженого до страти за невіру в богів, Евріпід у своїх трагедіях кидає виклик офіційному світогляду.

Евріпіда цікавить діалектика почуттів: людина в його п’єсах завжди б’ється між протилежними пориваннями, в її серці живуть складні суперечливі емоції. Як правило, в Евріпіда немає характерів цілісних, гармонійних. Трагедійний конфлікт він переніс у душу героя. Можливо, через те Арістотель вважав Евріпіда найтрагічнішім із поетів. Поета цікавлять пристрасті та їх боротьба, що споріднює його з мистецтвом нових часів. Він створює психолгічну драму.

Розкриття внутрішнього світу людини потребує вміння будувати монологи, діалоги, і тут Евріпід досягає великої майстерності.

Поет-філософ уперше в драматургії сміливо поєднує комічне й трагічне, як це буває і в житті. Наприклад, у трагедії “Алкеста“ йдеться про молоду жінку, яка добровільно погодилася вмерти замість свого чоловіка.

Тим часом дітки, за поділ хапаючись,

Ридають. Їх по черзі до грудей вона,

Готова вмерти, горне, приголублює.

Ридала й вся прислуга, співчуваючи

Своїй владарці. А вона до кожного

Правицю просягає. З найубогішим

Прощається й сердечний чує відгомін.

Тількино одбриніли її останні слова прощання з дітьми, щойно понєсли померлу, як зявляється Геракл. Веселий, він їсть за двох, багато пє, голосно співає - і таке контрастне зіставлення підкреслює трагізм ситуації. Згодом цей прийом широко вживатиме Шекспір.

Трагедії поета-новатора спочатку не мали визнання. Популярність прийшла до нього лише після смерті, йому віддавали перевагу навіть перед Есхілом. Про це розповів шанувальник Есхіла Арістофан.

Творчість Евріпіда мала особливо великий вплив на розвиток європейської драми.

Серед пєс Евріпіда, що дійшли до нас, найвідоміші “Медея“ ( 341 р. до н. е. ) , “Іпполіт“( 428 р. до н. е. ) , “Іфігенія в Авліді“ ( 405р. до н. е. ) та “Вакханки”, традиційно побудовані на міфологічних переказах.

У трагедії “Медея” Евріпід скористався стародавнім міфом про похід аргонавтів за золотим руном, але пєсу написав сучасну. Міф розкривається тут у несподіваному для афінського глядача ракурсі: Ясон постає не як славетний герой, а як примхливий коханець, невірний чоловік, зрадник Медеї. Він закохався в іншу жінку (Главку), хоче з нею одружитися, а Медею залишає. І хоча Медея- чаклунка (вона саме чаклунством допомогла Ясону здобути золоте руно), тут вона нічим не може собі зарадити, і страждає, як звичайна жінка.

З усіх істот, хто розум має й дихає,

Лиш ми, жінки, на світі найнещасніші!

По-перше, мужа ми собі купуємо

За добрі гроші, і до зла ще гірше зло -

Над тілом власним маємо господаря.

Найголовніше ж, чи лихий, не знаємо,

Чи так втекти - все сором неабиякий.

В нові ж закони увійшовши й звичаї,

Одно лиш ворожити нам доводиться, -

Як крайнє догодити чоловікові.

Для розкриття неоднозначності людини Евріпід знаходить сферу, яка за своєю природою не підлягає однозначній моралі і раціональному осмисленню, - кохання. Патріархальна мораль регулювала шлюбні відносини, але була байдужа до кохання. Оскіль ки однозначної моралі не існує, Медея вважає себе вправі діяти на власний розсуд і обирає чисто жіночий шлях - помсту. Вона посилає нареченій весільний подарунок: діадему, яка здушує їй лоба, і отруєну фату. У страшних муках Главка гине, а з нею її батько.

Як бачимо, тут Медея зовсім переступає через загально-прийняту мораль.

На цьому помста Медеї не закінчується. Вона вбиває власних дітей від шлюбу з Ясоном і залишає царя без спадкоємців, що в умовах патріархальних традиций було найстрашнішою бідою. Кульмінацією трагедії став знаменитий монолог Медеї в останньому епісодії. Перед нами ніби дві жінки – любляча мати і смертельно ображена коханка, які сперечаються одна з одною.

Ах, що робити! Як в ці очі яснії

Я, сестри, гляну – серце розривається.

Ні, я не зможу! Хай всі гинуть задуми,-

Я заберу з собою діточок своїх!

Невже, щоб горем засмутити батька їх,

Самій собі я вдвоє більших мук завдам?

Нізащо! Хай же всі загинуть задуми!

Якщо порівняти з подібною сценою в Есхіла - монологом ображеного Прометея, то кидається у вічі жанрове новаторство Евріпіда: Прометей розповідає про свою образу, раціонально аналізує і зіставляє мотиви; Медея ж на наших очах страждає, її розгубленість і відчай знаходять відбиття в емоційно збивчивій мові, якій ніби не вистачає дихання. В Есхіла монолог носить раціонально- оповідний, а в Евріпіда - лірико-експресивний характер.

Медея мусить прийняти рішення лише сама і знайти сили для здійснення задуманого тільки в собі, у власній душі, а не в допомозі богів. В цьому виявився античний індивідуалізм Евріпіда.

Ні, ні, - в ім’я всіх месників Аїдових!

Того повік не буде, щоб дітей своїх

Злим ворогам на поглум я покинула.

Вони повинні вмерти- мусить бути так,

І я, що їх родила, їх сама уб’ю.

Це – неминуче, й вороття немає тут.

В трагедії “Медея” поет переконливо показав муки героїні, її намагання. Несумісні почуття - жадоба помсти й любов до дітей - крають душу нещасної.

Трагедія передбачала обовязковий катарсис: жахаючись, людина переживає потрясіння,яке очищує душу. Катарсис - ось чого прагнули досягти автори давньогрецької трагедії. Насправді “Медея” - полумяне уславлення людської гідності . Іван Франко, високо оцінюючи Евріпіда, називав його “Медею” геніальним твором.

Трагедія Евріпіда “Іпполіт” відбиває тривожні роздуми людини під час кризи старої релігії, філософії й моралі. В “Іпполіті” ще яскравіше, ніж в “Медеї” та інших трагедіях, розкривається тема трагічного незнання.

Перший варіант цієї трагедії викликав обурення афінських громадян, які оцінили його як аморальний, оскільки героїня сама освідчувалася у коханні своєму пасербу. Евріпід переробив трагедію і поставив її під назвою “Іпполіт увінчаний” (або “Іпполіт”).Цього разу вона мала величезний успіх і заслужила перше місце. Сюжетом “Іпполіта” став епізод місцевої легенди, що оповідала про життя афінського царя Тесея. Дія відбувається перед його палацом.

У Пролозі з монологом виступає богиня кохання Афродіта, яка вихваляється своєю владою над усіма людьми, чоловіками й жінками, що схиляються перед її могутніми чарами і приносять на її олтар свої дари. Але богиня вважає себе глибоко ображеною сином Тесея Іпполітом, бо він ще жодного разу не покохав жінку чи дівчину і не приніс Афродіті жертву. Богіня обіцяє йому за це жорстоко помститися:

Юнак, що нам ворожий, стане жертвою

Прокльонів батька…

Отже, і тут, як у багатьох трагедіях Евріпіда, у Пролозі коротко викладено зміст усієї п’єси. Виявилося, що кохання Федри до Іпполіта - це жорстока помста богів. Злочинне кохання Федри- це лише початок помсти Афродіти, бо саме вона вдихнула цю пристрасть у серце доброчесної жінки. Спостерігаючи невимовні страждання своєї господині, Годувальниця вирішує полегшити її муки і розповідає про нестерпну пристрасть Федри Іпполітові, чим викликає його обурення і гнів. Іпполіт відкидає ганебну пропозицію Годувальниці і присягається, що ніколи не збезчестить себе звязком із дружиною свого батька, не зрадить його. У бесіді з Федрою він кидає їй в обличчя слова ненависті:

А втім, чого ти варта, знаю нині вже.

Та пропадіть ви! Всіх жінок ненавиджу!

Всі драматичні події в домі Тесея відбуваються за волею богині Афродіти. Мужній красень Іпполіт не визнавав влади Афродіти- богині кохання. На його думку, вона втілює все зле, що існує на землі, через неї - усякий бруд і безчестя. Іпполіт протиставляє Афродіті - богині, якій служать у нічній темряві, - Артеміду. Іпполіт- мисливець, син амазонки, його чарує природа.

Евріпіда звинувачували у безбожності. Дійсно, в “Іпполіті” боги показані дріб’язковими, образливими, капризними, їхній поведінці і намірам бракує величі і шляхетності.

Евріпід показує людину в розладі не тільки з богами й іншими людьми, а й з собою.

Твір починається сценою марення Федри. Кохання зображається як хвороба. Цариці ввижаються ліс, поле, струмок, вона чує гавкіт мисливських хортів. Тут Евріпід геніально зобразив підсвідоме: адже предмет її пристрасті - мисливець!

Он туди мене - в гори, в ліси ведуть,

Де смереки, де пси звірожерні мчать

І наскочить ось-ось

На сполохану здобич - плямисту лань.

От би свиснуть мені на тих гончаків!

От би списа метнуть фессалійського!

Образ Іпполіта надзвичайно життєвий, до того ж Евріпід переносить на нього характерні ознаки свого часу. Цей міфологічний герой постає як породження епохи кризи афінського суспільства. Син царя, він має успадкувати трон, а для цього повинен вчитися управляти державою. У трагедії ж Іпполіт активний лише тоді, коли йдеться про полювання, інші справи, окрім культу Артеміди, його не цікавлять. Улюблене заняття Іпполіта - спілкування з богинею, сплітання для неї вінків із квітів, перебування в тих місцях, де не ступала ще нога людини. Його цноту, скромність, схильність до самотності всіляко підтримує Артеміда, яка сама бачить в Афродіті свою запеклу суперницю.

Лише Тесей, натура значно простіша, сприймає спосіб життя Іпполіта досить скептично, не розуміє прагнень сина і навіть глузує з нього:

Тепер хизуйся! Подури тепер когось

Харчем рослинним! Удавай натхненного

Орфеєм, дим писань пустих шануючи!

Щоправда, Евріпід не ідеалізує свого героя. В його особі він засуджує ту частину афінської аристократії, яка пишалася своєю зверхністю над менш освіченим демосом і з презирством ставилася, відповідно до одного з філософських напрямів, до злободенних суспільно- політичних подій.

Трагедія Евріпіда “Іпполіт” свідчить про кризу міфологічного світогляду. Похитнулися підвалини звичних уявлень,”розпався хід віків”.

Найтрагічніша драма Евріпіда “Вакханки” ( 405 р. до н.е. ).

Молодий цар обурений пиятикою своїх підданих. Юрми здичавілих жінок- вакханок, упившись вином, несамовиті й страшні, бігають по горах: поруч з Вакхом біжить прудко, мов лошиці. Вони прославляють свого покровителя й визволителя Вакха – Діоніса - бога вина. Це він “відвадив” усіх від роботи. І вони, шалені, залишили домівки, не хочуть більше прясти й ткати, покинули дітей. “Що мудрість, коли вона не дає щастя!”, - вигукує хор. Цар Пенфей намагається покласти край неподобству, та бог посміявся з необаченого. Відправа нового культу супроводжувалась оргіями, про які розповідали різне. Цар хоче пересвідчитися, що діється на таємних збіговиськах-вакханаліях. “Ти сам не знаєшь, чого бажає твоє серце”, - каже йому невпізнаний бог. Переодягнений у жіноче вбрання, цар вирушив у гори і був розшматований вакханками, яких очолювала розлючена Агава - мати царя. Вакх - Діоніс відібрав у неї розум. З головою дивчини, закривавлена, зявляється Агава перед глядачами, та коли приходить до тями, бачить у руці голову власного сина- царя Пенфея.

Чимало віршів з Евріпідових “Вакханок” було переспівано в нові часи. “Радіє мореплавець, що в бурю дістався пристані і врятувався,-співає у “Вкханках” хор. - Радіє й той, хто вгамував бурю в серці…” Крилаті слова при нагоді переінакшували.

    продолжение
 1 2 3 4    

загрузка...
Удобная ссылка:

Завантажити курсову роботу безкоштовно
подобрать список литературы


Історія походження драми та її розвиток


Постійний url цієї сторінки:
Курсова Історія походження драми та її розвиток


Разместите кнопку на своём сайте:
Рефераты
вгору сторінки


© coolreferat.com | написать письмо | правообладателям | читателям
При копировании материалов укажите ссылку.